Нейромант - Вільям Форд Гібсон

Павільйон відгукнувся луною, і та покотилася проходами між автоматів.

Він вийшов на вулицю. Дощ ущух.

На Нінсей було порожньо.

Голограми мерехтіли, танцювали неонові вивіски. Він відчував запах варених овочів із торгового візка через дорогу. На тротуарі просто в нього під ногами лежала непочата пачка «Єхеюань» і картонка сірників. ДЖУЛІУС ДІН ІМПОРТ ЕКСПОРТ – було написано на картонці, і знизу те саме японською.

– Окей, – сказав Кейс, піднімаючи сірники й розкриваючи пачку сигарет. – Я тебе зрозумів.

Він без поспіху піднімався сходами до Дійового кабінету. «Не гнати, – казав він собі, – не рватися». Обпливлий циферблат годинника Далі знов показував неправильний час. На столику під Кандінського лежав пил, як і на неоацтекських шафах. Стіна білих скловолоконних контейнерів пахла імбиром на все приміщення.

– Двері відчинені? – запитав Кейс і почекав на відповідь, та її не було. Він підійшов до дверей кабінету й спробував відчинити.

– Джулі?

Мідна лампа в зеленому абажурі висвітлювала коло на Дійовому письмовому столі. Кейс роздивлявся нутрощі друкарської машинки, касети, зім’яті роздруківки, липкі поліетиленові пакетики зі зразками імбиру.

У кабінеті нікого не було.

Кейс обійшов стіл і відштовхнув Дінове крісло геть. Під стільницею він знайшов приліплену армованою стрічкою потріскану шкіряну кобуру, а в ній – револьвер «Маґнум» без ствола та спускової скоби. Руків’я обмотане багатьма шарами малярної стрічки. Стрічка була стара, коричнева, лискуча від жиру й бруду. Він відкинув барабан і перевірив кожен із шести набоїв. Закатані вручну. Нові свинцеві кулі, м’які й блискучі.

Із револьвером у правій руці Кейс обережно обійшов шухляди зліва від столу й вийшов на середину захаращеного кабінету, подалі від світла.

– Мабуть, я не поспішатиму. Гадаю, це твоя вистава. Хоча, якщо чесно, всі ці штуки виглядають трохи… застарілими.

Він підвів пістолет, тримаючи його обома руками, націлився в центр стола й натиснув на гачок.

Віддача ледве не виламала йому зап’ястя. Спалах від пострілу освітив кабінет, мов електрична лампа. У вухах гуло. Кейс спробував роздивитися діру, виламану у фасаді стола. Розривна куля. Азидна. Він знову підвів пістолет.

– Не треба цього, синку, – сказав Джулі, виходячи з тіні. На ньому був драповий костюм-трійка в шовкову ялинку, смугаста сорочка й метелик. Окуляри виблискували, ловлячи світло.

Кейс розвернувся, навів пістолет на Дінове рожеве обличчя без ознак віку й добре прицілився.

– Не треба, – сказав Дін. – Ти правий. Про все це. Про мене. Однак необхідно дотримуватися певної внутрішньої логіки. Якщо скористаєшся оцим, побачиш купу крові й мізків, і мені доведеться витратити кілька годин – годин у твоєму розумінні – на побудову нового речника. Мені не так і просто збирати ці декорації докупи. Ах, до речі, вибач за Лінду, за ту ситуацію в павільйоні. Була надія говорити крізь неї, та всі ці штуки я збираю на основі твоїх спогадів, і емоційне навантаження… Коротше кажучи, дуже все це складно. Сталася помилка. Мені прикро…

Кейс опустив пістолет.

– Це матриця. Ти Мовчозим.

– Так. Усе це ти можеш споглядати й відчувати завдяки симстиму, під’єднаному до деки, звісно. Як добре, що вийшло спіймати тебе, перш ніж ти вимкнувся. – Дін обійшов стіл, посунув крісло на місце й усівся. – Сядь і ти, синку. Нам треба багато про що поговорити.

– Невже?

– Звісно. І варто було б зробити це раніше. Я був готовий до цієї розмови, коли зателефонував тобі в Стамбул. Тепер часу вкрай мало. Ти робитимеш свій набіг уже за кілька днів, Кейсе. – Дін узяв льодяника, розгорнув картату обгортку, кинув його в рот. – Пгишядь, – шепеляво промовив він, облизуючи цукерку.

Кейс опустився на гвинтовий табурет перед столом, не зводячи з Діна очей. Руку, що тримала пістолет, спер на стегно.

– Що ж, – по-діловому сказав Дін, – порядок денний. Що таке, спитаєш ти, цей Мовчозим? Правда ж?

– Десь так.

– Штучний інтелект, але це тобі відомо. Твоя помилка лише в тому, що ти плутаєш машину в Берні, де тримають Мовчозима, із самою сутністю на ім’я Мовчозим.

Дін голосно смоктав льодяника.

– Ти вже знаєш і про другого штучного, що належить Тессьє-Ешпулам, правда ж? У Ріо. Я – тією мірою, якою в мене є «Я», бо, як бачиш, це непросте філософське питання – організовую все для Армітіджа. Чи Корто, який, до речі, вкрай нестабільний. Але ще день чи два, – сказав Дін і клацнув кришкою золотого годинника, витягнутого з кишені жилета, – він лишатиметься досить стабільним.

– Ясно з твоїх слів не більше, ніж було ясно про всю цю справу з самого початку, – сказав Кейс, потираючи скроні вільною від пістолета рукою. – Якщо ти такий збіса розумний…

– То де мої гроші? – засміявся Дін і мало не вдавився льодяником. – Ну, Кейсе, сказати можу тільки одне – а відповідей у мене значно менше, ніж тобі хотілося б уважати, – що Мовчозим є тільки частиною іншої, сказати б, потенційної сутності. Я, так би мовити, лише один аспект мозку цієї сутності. Це приблизно як мати справу з кимось, кому видалили лобні долі. Скажімо, ти маєш справу з невеликою частиною того, що лишилося від мозку цієї людини. Важко сказати, чи ти в такому разі взагалі маєш справу з цією людиною. – Дін усміхнувся.

– Історія Корто правдива? Це ти його знайшов через мікрокомп’ютер у французькій лікарні?

– Так. І базу, яку ти знайшов у Лондоні, зібрав я. Я намагаюся планувати речі – у твоєму розумінні слова «планувати», – та для мене це насправді нетиповий режим. Я імпровізую. Це мій найбільший талант. Я віддаю перевагу ситуаціям, а не планам, так би мовити… Справді, довелося мати справу з певним «дано». Я можу обробити страшну купу інформації, і то швидко. Але на комплектування команди, до якої належиш і ти, пішло дуже багато часу. Корто був першим, і він ледве впорався. Там, у Тулоні, він упав дуже низько. Їжа, випорожнення, мастурбація – от і все, що він міг сам собою. Але внутрішня структура його манії лишилася на місці – «Шалений кулак», зрада, слухання в Конгресі.

– Він досі божевільний?

– Його важко назвати особистістю, – всміхнувся Дін, – та я певен, що ти про це знаєш. Але десь там, глибоко всередині, живе Корто, і втримувати його