Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– А чого це ми літаємо в тій засраній бляшанці, а ви вдвох замовляєте трансфери в японських авіаліній? – запитав Кейс, навмисне уникаючи погляду Армітіджа.

– Нам так підказали в Зайоні. Хороше прикриття для пересувань. Насправді в мене є більший корабель неподалік, але той буксир – дуже симпатична ідея.

– А мені що робити? – запитала Моллі. – Є завдання на сьогодні?

– Хочу, аби ти пішла в гори на одному з кінців, попрацювала в невагомості. Бо завтра, можливо, ти підеш у протилежний кінець.

«У Стрейлайт», – подумав Кейс.

– А скоро вже? – спитав він у Армітіджа, глянувши в його вицвілі очі.

– Скоро, – відповів Армітідж. – Готуйся, Кейсе.

– У тебе виходить, чуєш, ман, – повторював Мелкам, допомагаючи Кейсові вилізти з червоного скафандра «Саньо». – Ерол каже, не спіши, у тебе виходить, чуєш, ман.

Ерол чекав біля одного зі стикувальних терміналів на кінці веретена поряд із віссю нульового тяжіння. Аби дістатися туди, Кейс опустився ліфтом до зовнішньої поверхні й пересів у мініпотяг на магнітній подушці. Діаметр веретена зменшувався, а разом із ним слабшало й тяжіння. Десь над головою Кейса Моллі вправлялася в скелелазінні за невагомості, гасали спортсмени на велотреку, злітали дельтаплани й планери.

Ерол доправив Кейса на «Маркус Гарві» на рамному скутері з хімічним двигуном.

– Дві години тому, – повідомив Мелкам, – я прийняв для тебе з Вавилону товари. Чемний японський юнак привіз їх на яхті, дуже вже гарній яхті.

Вивільнившись зі скафандра, Кейс обережно підплив до «Хосаки» й заліз у сітку.

– Гаразд, – сказав він, – подивимося, що там.

Мелкам дістав білий пінопластовий пакунок завбільшки майже з Кейсову голову, за зелену нейлонову шворку витягнув із бічної кишені подертих шортів викидного ножа з перламутровим руків’ям і обережно розрізав пластикову обгортку. Витягнув із пінопласту прямокутний предмет і передав Кейсові.

– Це деталь якоїсь зброї, ман?

– Ні, – відповів Кейс і перевернув предмет. – Але це трохи зброя. Вірус.

– Тільки не на цьому буксирчику, ман, – відрізав Мелкам і потягнувся по сталеву касету.

– Та це програма. Вірусна програма. Тебе вона не заразить і твої програми теж. Щоби вона запрацювала, я маю під’єднати її до своєї деки.

– Гаразд. Той японець казав, що «Хосака» сама тобі скаже, що і як, скаже все, що маєш знати.

– Добре. То я цим і займуся, гаразд?

Мелкам відштовхнувся, поплив повз пульт керування й заходився герметизувати щілини. Кейс якнайшвидше відвернувся від пагонів прозорого герметика, що коливалися в повітрі. З якоїсь невідомої причини одного погляду на них вистачало, аби повернути нудоту й СКА.

– Що за штука той пакунок? – запитався Кейс у «Хосаки».

– Передаю дані від «Бокріс Системз ГмбХ», Франкфурт: кодоване повідомлення містить інформацію про те, що в пакунку є носій із програмою для вторгнення серії «Кван» одинадцятої версії. Також компанія «Бокріс» інформує, що дана програма цілком сумісна з декою «Оно-Сендай Сайберспейс 7» і має оптимальні проникні якості, особливо для роботи з наявними військовими системами…

– А зі штучними?

– Наявними військовими системами і штучними інтелек­тами.

– Господи боже. Ще раз, як воно зветься?

– Серія «Кван», версія одинадцять.

– Воно китайське?

– Так.

– Вимикайся.

Кейс прив’язав касету з вірусом до «Хосаки» армованою липкою стрічкою, пригадавши історію Моллі про переліт через Макао. Армітідж перетинав кордон у Чжуншані.

– Ввімкнися, – сказав він передумавши. – Питання: хто влас­ник компанії «Бокріс», вони з Франкфурта?

– Затримка орбітальної передачі, – відповіла «Хосака».

– Закодуй. Звичайне комерційне кодування.

– Є.

Він побарабанив пальцями по деці.

– «Райнгольд Саєнтифік АГ», Берн.

– Ще раз. Хто власник «Райнгольд»?

Через три сходинки Кейс дійшов до Тессьє-Ешпулів.

Увімкнувся.

– Діксі, знаєш щось про китайські вірусні програми?

– Не скажу, що збіса фахівець.

– А колись чув про серію «Кван»? Конкретно «Кван» версії одинадцять.

– Ні.

Кейс зітхнув.

– Гаразд. У мене тут одноразовий картридж, на ньому китайський криголам. Люди з Франкфурта стверджують, що ним можна зламати штучного.

– Це можливо. Звісно. Якщо воно військове.

– Наче так. Слухай, Дікс, а дай-но я скористаюся твоїм досвідом. Я так розумію, що Армітідж планує набіг на штучного, який належить Тессьє-Ешпулам. Головна його машина в Берні, та він пов’язаний зі ще одним штучним у Ріо. Штучний із Ріо – той самий, що вирубив тобі мозок тоді, вперше. І мені так здається, що точка з’єднання в них у Стрейлайті, родовому гнізді й головній базі Т-Е, на кінці веретена, і нам треба прорубатися до цього з’єднання за допомогою цього китайського криголама. Тож якщо замовник операції Мовчозим, він платить нам за злом самого себе. Хоче сам себе зламати. Крім того, щось, що називає себе Мовчозимом, намагається мені догодити й змусити мене діяти через голову Армітіджа. Що коїться?

– Мотиви, – відповів конструкт. – Мотиви – непроста штука, коли йдеться про штучних. Все не по-людськи в них.

– Ну, так, очевидно.

– Нє, я в тому сенсі, що мотиви в них нелюдські. І ти не можеш їх осягнути. Я, скажімо, теж не людина, але реакції в мене людські. Ясно?

– Ану зажди, – сказав Кейс, – ти себе усвідомлюєш чи ні?

– Знаєш, малий, враження таке, що усвідомлюю, але ж насправді я просто запис. Це ж таке, як воно, філософське питання, мабуть… – Кейсів хребет затрусило від пронизливого відчуття нечутного, але відчутного сміху, – але навряд я тобі вірша складу, січеш? А твій штучний – той може. Але він ніяким боком не людина.

– То, по-твоєму, нам його мотивів не збагнути?

– А він сам по собі?

– Швейцарське громадянство, але корпорація «Тессьє-Ешпул СА» є власником головної машини й базових програм.

– Клас, – відповів конструкт, – типу, я володію твоїм мозком, і твої знання теж належать мені, але у твоїх думок є швейцарське громадянство. От уже пощастило тобі, штучний.

– То він хоче сам себе зламати? – Кейс навмання рухався в матриці, тільки б не стояти на місці. Кіберпростір розмивався, деформувався, і перед ним постали рожеві сфери Сиккімського сталеварного комбінату.

– Автономія – ось про що мріють ті твої штучні. Моя думка така, Кейсе: тобі