Нейромант - Вільям Форд Гібсон

Тепер Рів’єра голий лежав на матраці. Його одяг також був проекцією, та Кейс не міг пригадати, коли саме він зник. У ногах у Рів’єри чорна квітка мерехтіла блакитними іскрами. Потім він випестив у своїх обіймах торс – білий, безголовий, ідеальний, укритий майже невидимою плівкою поту.

Це було тіло Моллі. Кейс витріщився на торс, забувши закрити рот. Звісно, це була не Моллі. Такою її уявляв Рів’єра: груди інакші, соски завеликі й затемні. Рів’єра та безголове тіло корчилися разом у ліжку, безтілесні руки блукали по їхніх спинах бордовими нігтями. На ліжку з’явилася постіль – старезне мереживо, пожовкле від часу, від найменшого дотику розпадалося на пил. Його часточки здіймалися в повітря, клубочилися навколо Рів’єри, торса й кінцівок, що звивалися, пручалися, обіймалися й стискали одна одну.

Кейс глянув на Моллі. На її обличчі не було жодного видимого виразу, і кольорові відблиски Рів’єриних проекцій кружляли поверхнею її дзеркальних лінз. Армітідж нахилився вперед, тримаючи в руках високий келих. Погляд його блідих очей прикипів до сцени й зітканої зі світла кімнати на ній.

Тулуб з’єднався з кінцівками, і Рів’єра здригнувся. У тіла з’явилася голова, довершивши образ. То була голова Моллі, очниці залиті блискучою ртуттю скелець. Рів’єра й уявна Моллі злягалися дедалі енергійніше. Та голографічний образ обростав новими подробицями, і з-під бордових нігтів показалися п’ять блискучих лез. Немовби в задушливому, млосному кошмарному сні, нігті врізалися в оголену шкіру на Рів’єриній спині. Блиснули білі хребці, але за мить до того Кейс уже схопився з місця і шпортаючись побіг до виходу.

Його знудило через палісандрову огорожу просто в тиху воду нічного ставу. Лещата, що доти стискали череп, відпустили. Він сидів навколішки, притискався щокою до прохолодного дерева й дивився на віяло вогнів над вулицею Жуля Верна на тому боці води.

Кейс уже колись бачив медіума. У його дитинстві, в Агломератах, це звалося «снами наяву». Він пригадав пуерториканців, що сновиділи під вуличними ліхтарями в такт сальсі, й уявних дівчат, які тремтіли та крутилися під музику і оплески глядачів. Але тоді ця розвага потребувала вантажівки з апаратурою й незграбного шолома з тродами.

Що мариться Рів’єрі, те бачиш наяву. Кейс похитав головою, яка досі боліла, і сплюнув у став.

Розв’язку було нескладно уявити. Сюжет обернено симетричний: Рів’єра збирає коханку з нічого, коханка розбирає його на ніщо. Тими своїми руками. Уявна кров сочиться крізь гниле мереживо.

Із ресторану було чути схвальні вигуки й оплески. Кейс підвівся й обтрусився. Розвернувся й пішов назад усередину.

Молліне місце порожніло. На сцені нікого не було. Армітідж сидів сам-один – погляд утуплений кудись крізь сцену, між пальців кришталева ніжка келиха.

– Де вона? – запитався Кейс.

– Пішла, – відповів Армітідж.

– По нього пішла?

– Ні.

Щось тихо дзенькнуло. Армітідж опустив погляд. У лівій долоні він тримав чашу келиха, де коливалося недопите червоне вино. Між пальців стирчала бурулькою зламана ніжка. Кейс забрав у Армітіджа келих і прилаштував його в склянку з водою.

– Скажіть, куди вона пішла, Армітідже.

Увімкнули верхнє світло. Кейс подивився в бліді очі. Зовсім порожні.

– Вона пішла готуватися. Ви не побачитеся. Разом робити-мете набіг.

– Нащо Рів’єра так учинив із нею?

Армітідж підвівся, поправив комір піджака.

– Іди поспи, Кейсе.

– Набіг завтра?

Армітідж усміхнувся своєю порожньою усмішкою й рушив до виходу.

Кейс потер чоло й роззирнувся навколо. Глядачі підводилися з-за столів, жінки сміялися з чоловічих жартів. Він уперше помітив балкон із ложею, де досі в самітницькій напівтемряві мигтіли свічки. Почув дзенькіт столового срібла й притишену розмову. Стелею над полум’ям свічок танцювали тіні.

Несподівано, мов Рів’єрина проекція, з мороку ложі виринуло дівоче обличчя, крихітні долоні лягли на поліровану дерев’яну балюстраду. Власниця обличчя подалася вперед, зосереджена, як здалося Кейсові, на чомусь своєму, і її темні очі вдивлялися в невидиму далечінь. Кудись за сцену. Обличчя запросто закарбовувалося в пам’яті, та не через красу. Гостре підборіддя, високі й немовби крихкі вилиці, рот широкий і жорсткий, пропорційний до вузького пташиного носа з виразними хижими ніздрями. І враз вона зникла, поринувши назад у недоторканний простір зі сміху і танцю світлотіні.

Виходячи з ресторану, Кейс помітив трьох молодих французів – ті чекали на пором, щоби дістатися до протилежного берега ставу, де було найближче казино.

У номері панувала тиша, мнемолон був гладенький і рівний, мов дрібний пісок після відпливу. Її речей не було. Кейс пошукав записку. Нічого. Минуло кілька секунд, перш ніж пейзаж за вікном пробився крізь напругу й смуток. Він глянув угору й побачив вогні вулиці Дезидерата, фірмові бутики «Ґуччі», «Цуяко», «Ерме», «Ліберті». Якийсь час він бездумно витріщався на зображення, а тоді струснув головою й підійшов до пульта, на який доти не звертав уваги. Вимкнув голографічну завісу. Тепер він міг відпочити, роздивляючись темні плями вілл на протилежному схилі.

Кейс знайшов телефон і влаштувався з ним на прохолодному балконі. Зателефонував на стійку реєстрації.

– Можна мені номер «Маркуса Гарві»? Це буксир, зареєст-рований у Зайонському кластері.

Автовідповідач видав речитативом десять цифр.

– Сер, – додав автовідповідач, – цей абонент зареєстрований у Панамі.

Мелкам відповів після п’ятого гудка.

– Йо?

– Це Кейс. Є в тебе модем, чувак?

– Йо. Таки так, він є в навігаційному пульті.

– А можеш від’єднати його звідти й приєднати до моєї «Хосаки»? Тоді ввімкнути деку. Там такий шорсткий тумблерок ізбоку.

– Сам ти як там, ман?

– Та бач, потрібна допомога.

– Чим зможу – поможу, ман. Пішов по модем.

Кількадесят секунд Кейс слухав перешкоди, доки Мелкам під’єднував консоль до телефонної лінії.

– Зашифруй, – наказав він «Хосаці», коли консоль писком повідомила про з’єднання.

– З’єднання відбувається з локації під інтенсивним спостереженням, – формальним тоном повідомила «Хосака».

– А знаєш, ну його в сраку. Не шифруй. Нічого не шифруй. Давай сюди конструкт. Діксі?

– Здоров, Кейсе. – Коли Рівний говорив крізь голосовий чип консолі, ретельно відтворений сенснетівцями акцент губився начисто.

– Дікс, готуйся, треба зайти сюди й дещо для мене знайти. Можеш не ховатися й рубатись напряму. Моллі десь у Фрісайді, і я хочу знати, де саме. Я в номері 335-В, «Інтерконтиненталь». Вона теж тут селилася, та я не знаю, під яким прізвищем. Зламай через це з’єднання їхні записи й знайди її картку.

– Як два пальці об асфальт, – відповів Рівний. Кейс почув білий