Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– Господи боже, Кейсе, – сказала вона й дала йому ляпаса, підводячись. – Ти зовсім кретин, отак лізти? Як ти взагалі відчинив цей клятий замок? Кейсе? Кейсе? Ти тут? – Вона нахилилася до нього.

– Чип, – промовив він, задихаючись. По грудях розливався біль. Моллі допомогла підвестися й затягла в кабінку.

– Ти підкупив покоївку нагорі?

Він похитав головою й повалився на ліжко.

– Вдихни глибоко. Рахуй. Раз. Два. Три. Чотири. Не видихай. Тепер видихай. Рахуй знов.

Він притиснув долоні до живота.

– Ти копнула мене, – прохрипів він.

– Треба було цілити нижче. Я хочу побути сама. Медитую, ясно? – Вона сіла на ліжку поряд. – А ще слухаю інструктаж.

– Вона вказала на малий монітор на стіні навпроти ліжка. – Мовчозим розповідає про Стрейлайт.

– А де лялька?

– Нема. Це найдорожча з особливих послуг. – Вона підвелася. На ній були шкіряні джинси й вільна темна сорочка. – Набіг завтра, каже Мовчозим.

– Що там трапилося, у ресторані? Чого ти втекла?

– Бо якби лишилася, вбила б Рів’єру.

– За що?

– За те, як він зі мною вчинив. За виставу.

– Не розумію.

– Оце все коштує дуже дорого. – Вона простягнула перед собою руку, немов пропонуючи невидимий фрукт. П’ять лез показалися й повільно зникли під нігтями. – Злітати в Тібу, заплатити хірургам, налаштувати нервову систему так, щоби виховати потрібні для імплантів рефлекси… Знаєш, як я на це заробляла тоді? Отут. Не буквально тут, але в такому точно закладі, в Агломератах. Заробляла – це, звісно, сильно сказано, бо коли тобі вставляють нейрозаглушку, гроші йдуть фактично задарма. Іноді трохи болить, коли прокидаєшся, і більш нічого. Типу, здаєш себе в оренду. А тебе там насправді нема, коли все це відбувається. Заклад має програми для всього, за що готові платити клієнти… – Вона хруснула пальцями.

– Коротше, я отримувала свої гроші. Проблема в тому, що нейрозаглушка була несумісна зі схемою, яку мені впаяли в Тібі. Тож робота почала потроху просочуватися в голову, я почала пригадувати, що зі мною робили… Але це були радше кошмари, а іноді й не кошмари. – Вона посміхнулася. – Та потім спогади почали гіршати. – Моллі витягнула пачку сигарет із його кишені й підкурила одну. – Власники закладу дізналися, на що я витрачаю гроші. Мені вже поставили леза, але треба було ще десь тричі злітати до хірургів, аби налаштувати нейроприводи й таке інше. Тож хріна з два я б відмовилася тоді від роботи лялькою. – Вона затягнулася, випустила дим і нанизала на нього трійко ідеальних кілець. – І от власник того чортового борделю замовив одну спецпрограмку. У Берліні. Ти ж у курсі, в них там столиця брутального порно з убивствами й каліцтвами. Великий ринок збочень. Автора тієї програми я не знайшла, але в ній реально була вся ця класична срань.

– А вони знали, що ти все запам’ятовуєш? ІЦо ти притомна під час роботи?

– Я не була притомна. Це, типу, кіберпростір, але порожній. Срібний. Пахне дощем… Бачиш іноді власні оргазми – вибухає десь на периферії зору крихітна наднова. Але я почала запам’ятовувати. Як сновидіння, знаєш? А вони нічого не казали. Просто поставили нову програмуй почали здавати мене особливій клієнтурі.

Вона говорила немовби здалеку.

– І я знала про це, але тримала рота на замку, бо ж мені були потрібні ті гроші. А сни ставали дедалі гіршими, і я запевняла себе, що принаймні якісь із них могли б справді бути снами, але невдовзі почала підозрювати, що до мене вже вишикувалася черга аж надто особливих клієнтів. Моллі все проковтне, – вирішив роботодавець і далі підкидав мені гівна на лопаті, а платні не підвищував. – Вона похитала головою. – Цей мудак брав за мене увосьмеро більше, ніж платив мені, і думав, що я не дізнаюся.

– А за що саме він стільки брав?

– За кошмари. Реальні. Якось… Якось я повернулася з Тіби… – Вона кинула недопалок на підлогу й роздушила його підбором. Сіла. Сперлася спиною на стіну. – Хірурги того разу зайшли дуже глибоко. До реально хитрих штук. Мабуть, якось зачепили ту нейрозаглушку. Я виринула. Під час рутинної роботи з клієнтом… – Вона запустила пальці глибоко умнемолон. – Він був сенатором. Одразу впізнала його жирну пику. Ми обоє були в крові. І ми були не самі. Вона була вся… – Моллі вчепилася в матрац. – Вона була мертва. А той жирний збоченець повторював «це ще не все, ти чого, ти чого», ну, бо ми, типу, ще не закінчили…

Її почало трусити.

– Тож я дала тому сенаторові те, по що він насправді прийшов, розумієш, про що я? – Вона вже не трусилася. Розслабила пальці, пригладила темне волосся. – Бордель обіцяв винагороду за мою голову. Довелося ховатися від них якийсь час.

Кейс тупо дивився на неї.

– Тож Рів’єра вчора зачепив мене за живе. Мабуть, воно хоче, аби я ненавиділа його по-справжньому, аби я пішла за ним туди, накручена до межі.

– За ним?

– Він уже там. У Стрейлайті. Леді Три-Джейн запросила його через ту срану присвяту. Вона була на виставі, сиділа в приватній ложі чи типу того…

Кейс пригадав гостре дівоче обличчя.

– Уб’єш його?

Вона посміхнулася. Холодно й жорстоко.

– Довго він точно не житиме.

– До мене теж приходили, – сказав Кейс і переповів, що Зоун розповів про Лінду. Моллі кивнула.

– Мабуть, воно хоче, щоби й ти ненавидів.

– Може, я його вже ненавиджу.

– Може, ти ненавидиш себе, Кейсе.

– Ну як? – запитався Брюс, коли Кейс вийшов і всівся на «Хонду».

– Спробуй якось сам, – відповів він, потираючи очі.

– Просто не уявляю, як чоловік типу тебе може ходити до ляльок, – засмучено пробурмотіла Кат, наліплюючи на зап’ястя свіжий дерм.

– Може, поїдем уже додому?

– Ага. Висадіть мене дорогою на Жуля Верна, де бари.

12_

Вулиця Жуля Верна оперізувала веретено посередині, а Дезидерата тягнулася від кінця до кінця й упиралася в точки монтажу світлових помп ладо-ачесонівської системи. Якщо звернути з Дезидерати праворуч і зайти вулицею Жуля Верна достатньо далеко, можна вийти на Дезидерату зліва.

Кейс провів