Нейромант - Вільям Форд Гібсон

Просто над головою вздовж осі світилася голограма нічного неба. Вигадливі сузір’я – гральні кості, масті, келихи мартіні, циліндри – рекламували азартні ігри. Перехрестя Жуля Верна й Дезидерати нагадувало своїм рельєфом глибоку балку, оточену зусібіч каскадами балконів і терас, які поступово переходили в плато гральних комплексів. Кейс спостерігав за безпілотним планером, що граційно закладав віраж, підхоплений висхідним потоком над штучним зеленим плато, – на якусь мить у ньому віддзеркалилися вогні невидимого знизу казино. Той апарат був чимось на кшталт безпілотного біплана з павутинчастого полімеру. Завдяки затягнутим у шовк крилам він нагадував велетенського метелика. Та ось безпілотник зник за краєм плато. Кейс бачив спалах неону, віддзеркаленого у склі лінз чи лазерних турелей. Такі безпілотники були частиною фрісайдівської системи безпеки й підпорядковувались якомусь центральному комп’ютерові.

У Стрейлайті? Кейс ішов далі, повз бари «Хай-Ло», «Парадиз», «Ле Монд», «Крикетер», «Сьодзоку Смітз», «Імердженсі». Він вибрав останній, бо там було найменше місця й найбільше людей, але вже за кілька секунд зрозумів, що потрапив у заклад для туристів. Повітря тут гуло, та не через бізнесову напругу, а радше через сексуальну. Якусь мить він навіть міркував, чи не піти в той безіменний бар, під яким Моллі орендувала кабінку, та передумав, згадавши її дзеркальні очі, зосереджені на стінному екрані. Про що їй там розповідав Мовчозим? Показував плани поверхів вілли Стрейлайт? Історію Тессьє-Ешпулів?

Кейс узяв кухоль «Карлсберга» й знайшов місце під стіною. Заплющив очі й спробував намацати в собі кавалок люті, крихітну жарину чистого гніву. Вона була на місці. З чого вона виросла? Від тортур у Мемфісі лишилося тільки відчуття безвиході, від убивств заради бізнесу в Нічному місті – взагалі нічого, від Ліндиної загибелі в павільйоні – млява ненависть і нудота. Але люті не було. Десь далеко, немовби на екрані в глибині розуму, бризки крові й мозку з простреленої голови Дійового двійника осідали на копії стіни в Дійовому кабінеті. Тоді Кейс усвідомив: лють з’явилася в ігровому павільйоні, коли Мовчозим витер симстимового привида Лінди Лі, висмикнувши з рук просту тваринну надію на їжу, тепло й безпечний сон. Та до зустрічі з голографічним конструктом Лонні Зоуна він цього не розумів.

Це було дуже дивне відчуття. Він не міг його осягнути.

– Затерпнув, – промовив він. Він затерпнув так давно, багато років тому. Усі ночі на Нінсей, усі ночі з Ліндою. Терпнув у ліжку. Терпнув у холодному поті й напрузі щоразу, коли купував чи продавав речовини. Та нарешті він намацав у собі цей гарячий кавалок, цей чип, запрограмований на вбивство. М’ясо, промовило щось у ньому. Це м’ясо говорить, не слухай.

– Гангстере.

Він розплющив очі. Поряд стояла Кат, убрана в чорну сукню-футляр, на голові повний безлад після поїздки на трайку.

– Думав, ти додому поїхала, – сказав він і сьорбнув пива, щоби приховати розгубленість.

– Сказала, щоби висадив мене біля тієї крамниці. Купила оце. – Вона провела рукою по тканині, окресливши крутий виступ клубової кістки. Він помітив на її зап’ясті блакитний дерм. – Подобається?

– Звісно.

Автоматично оглянув обличчя навколо, а тоді знов подивився на неї.

– Що це ти собі надумала, золотко?

– Тобі ж до смаку той бетафен, що ти в нас брав, Лупусе? – Вона підсунулася дуже близько, випромінювала напругу й жар, очі млосно примружені навколо величезних зіниць, сухожилля на шиї туге, мов тятива.

Невидима вібрація, дрож свіжого приходу пробирали її всю.

– Тобі зайшло?

– Ага. Але відходить підло, як та сучка.

– То не спускай йому, вживай іще.

– І куди мене це заведе?

– До воріт, від яких я маю ключа. Нагорі, за «Парадизом», найжирніша тусовка. Найкращі з найкращих сюди піднялися колодязем у справах сьогодні, тож якщо підеш за мною…

– Якщо піду за тобою?

Вона стиснула його долоню між своїх, гарячих і сухих.

– Ти ж гангстер-як, хіба ні, Лупусе? Найманець-ґайдзін, працюєш на якудзу.

– А від тебе нічого не сховати. – Він забрав руку й намацав у кишені сигарети.

– І як вийшло, що в тебе всі пальці цілі? Я чула, вони пальця відрубують щоразу, як лажаєш.

– А я ніколи не лажав, – сказав він і підкурив.

– Бачила ту дівчину, що з тобою. Того дня, коли ми познайомилися. Ходить, як Хідео. Боюся її. – Вона всміхнулася надто широко. – Люблю боятися. Як у неї з дівчатами?

– Не питав про це. А Хідео що за один?

– Працює на Три-Джейн. Як це зветься… служить їй. Служить її родині.

Кейс намагався втримати на обличчі байдужість і мляво роздивлявся відвідувачів.

– Ді-Джейн?

– Леді Три-Джейн. Золота дівчинка. Дуже багата. Її батько все тут тримає.

– У цьому барі?

– У Фрісайді!

– Усратися. Високо літаєш, га? – Він підвів брову. Обійняв Кат, поклав руку їй на стегно. – І як це ти втрапила в таку шикарну компанію, кицю? Ти в нас юна світська левиця? Чи ви з Брюсом дістали в спадок золоту жилу? Розкажи-но мені. – Він розчепірив пальці й підмацав її м’яку плоть крізь сукню. Вона примружилася. Засміялася.

– Ах, знаєш, як воно буває, – промовила Кат, опустивши очі й буцімто вдаючи скромність, – вона любить розважитися. А ми з Брюсом уміємо організувати розваги… Вона там реально знуджується сама. Татко іноді відпускає її погуляти, але тільки разом із Хідео.

– І де ж це так нудно?

– У Стрейлайті, так вони звуть свій маєток. Казала, там дуже гарно все, басейни, латаття. Це родовий замок, реально замок. Усе кам’яне й заходи сонця. – Вона пригорнулася до нього.

– Слухай, чувак, тобі потрібен дерм. Щоби ми були на одній хвилі.

У неї на шиї на тонкому ремінці висів шкіряний гаманець. На тлі штучної засмаги її обгризені до м’яса рожеві нігті здавалися малиновими. Вона розстебнула гаманець і витягнула звідти запакований блакитний дерм. Щось біле випало на підлогу. Кейс присів, щоби підняти. То був паперовий журавлик.

– Хідео подарував, – пояснила вона. – Пробував мене навчити, та я ніяк не запам’ятаю, що куди. Шия весь час не в той бік.

Вона сховала журавлика в гаманець. Кейс спостерігав, як вона розриває поліетилен, відклеює дерм від плівки й пригладжує