Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– Ану не руш, друже.

Кейс перекотився на бік і визирнув крізь діру в щиті.

– Що?

– Цить.

– То це ти, сестро, – заговорив незнайомий зайонець.

– Котоока про тебе кажуть, кажуть про тебе Ходяча Бритва. Я Мелкам, сестро. Брати хочуть перемовин із тобою й ковбоєм.

– Якіще брати?

– Засновники, сестро. Старійшини Зайона, шариш…

– Якщо люк відкрити, головний прокинеться через світло, – прошепотів Кейс.

– Там зара навмисно темно, – відповів зайонець, – ходіть, ви та я ідем до Засновників.

– Ти знаєш, друже, як швидко я тебе на ремені поріжу?

– Не говори дарма, сестро. Ходи.

Двоє досі живих Засновників Зайона були літніми чоловіками – як і всі, хто довго не бував у обіймах земного тяжіння, вони прискорено старішали. Їхні коричневі ноги, крихкі через брак кальцію, здавалися надтонкими в жорсткому світлі відбитих сонячних променів. Вони висіли в невагомості посеред мальованих різнокольорових джунглів – ядучо-яскравого колективного розпису, що повністю вкривав внутрішню обшивку кулястого приміщення. Повітря було важке від смолистого диму.

– Ходяча Бритва, – сказав один із них, коли Моллі запливла до приміщення. – Паде батогом.

– Це історія, яку ми переповідаємо, сестро, – сказав другий, – релігійна історія. Ми раді, що ти прийшла з Мелкамом.

– Як це ви не говорите на патуа? – запиталася Моллі.

– Я народився в Лос-Анджелесі, – відповів старий. Його дреди коливалися в повітрі, мов гілки дерева, звиті зі сталевої вовни.

– Колись давно, із дна колодязя, геть із Вавилону. Вивів племена додому. Тепер мій брат каже, що ти схожа на Ходячу Бритву.

Моллі простягнула праву руку, і леза блиснули крізь дим. Другий Засновник засміявся:

– Скоро настануть останні дні… Голоси. Голоси плачуть у дичавині, пророкують падіння Вавилону…

– Голоси. – Засновник із Лос-Анджелеса уважно дивився на Кейса. – Ми прослуховуємо багато частот. Ми завжди слухаємо. І прийшов голос, зітканий із вавилонського багатоголосся, і заговорив до нас. Він зіграв нам могутній даб.

– Назвав себе Мовчазним, – сказав другий, переінакшивши ім’я. Кейс відчув, як шкірою біжить мороз.

– Мовчазний говорив до нас, – сказав перший Засновник.

– Мовчазний сказав, щоби ми допомогли вам.

– Коли це сталося?

– За тридцять годин до вашого стикування із Зайоном.

– Ви доти чули цей голос?

– Ні, – відповів старий із Лос-Анджелеса, – і ми не впевнені, що це значить. Якщо це останні дні, треба готуватися до лжепророцтв…

– Слухайте, – сказав Кейс, – це штучний, ясно? Штучний інтелект. Те, що він вам заграв, мабуть, наліпив із назбираного по ваших-таки базах, щоби вас розкачати…

– Вавилон, – перебив його другий Засновник, – ховає в собі багатьох демонів, ми знаємо. Ім’я їм легіон!

– А як ти мене назвав, старче? – перепитала Моллі.

– Ходяча Бритва. І ти падеш батогом на Вавилон, сестро, вирвеш його чорне серце…

– То яке було повідомлення від голосу? – запитав Кейс.

– Казав допомогти вам, – відповів другий. – Ви буцімто можете наблизити останні дні. – Його зморшкувате обличчя виглядало заклопотаним. – Казав направити з вами Мелкама на буксирі «Гарві» у вавилонський порт Фрісайд. І так тому бути.

– Мелкам знаний палисвіт, – сказав другий, – і праведний пілот.

– Але ми вирішили відрядити й Ерола на «Розхитувачі Вавилону», щоби він наглядав за «Гарві».

Запала незручна мовчанка.

– І все? – запитався Кейс. – Чуваки, ви на Армітіджа працюєте, чи як?

– Ми здаємо вам в оренду приміщення, – відповів лос-анджелеський Засновник. – Ми певним чином задіяні в перевезенні дечого в обхід вавилонських законів. Наш закон – це слово Джа. Але цього разу, можливо, ми помилилися.

– Сім раз відміряй – один відріж, – тихо сказав другий.

– Ходімо, Кейсе, – сказала Моллі, – забираймося, доки вони не помітили, що ми пішли.

– Мелкам доправить вас. Джа любить тебе, сестро.

09_

Буксир «Маркус Гарві», бляшанка дев’ять метрів завдовжки й два в діаметрі, заскиглив і здригнувся, коли Мелкам запустив двигуни. Незграбно заплутавшись у еластичній протиперевантажувальній сітці, Кейс спостерігав за м’язистою спиною зайонця крізь скополаміновий туман. Він ужив ту штуку, аби полегшити СКА, та стимуляторів, доданих виробником, його нова підшлункова не сприймала.

– Довго ще до Фрісайда? – запиталася Моллі зі своєї сітки поряд із Мелкамовим пультом.

– Недовго, я так бачу.

– Ви тут узагалі годинами не мислите, чи що?

– Сестро, час приходить, коли час, шариш, про що я? У дредатого, – він струснув головою, – все під контролем. Коли буде Фрісайд – тоді буде Фрісайд…

– Кейсе, – сказала вона, – а ти, може, хоч щось зробив, щоби зв’язатися з нашим дружком із Берна? Наприклад, коли весь час у Зайоні знай собі сидів у матриці й ворушив губами?

– Дружком? Так, звісно. То бто ні. Ні, не зробив. Але на цю тему в мене є історія зі Стамбула. – І він розповів їй про таксофони в «Хілтоні».

– Ісусе Христе, отак згаяти єдиний шанс. Чому ти кинув слухавку?

– То міг бути хто завгодно, – збрехав він. – Просто змінений голос… Не знаю… – знизав він плечима.

– Тобто не з переляку?

Він знову знизав плечима.

– То зв’яжися зараз.

– Що?

– Зараз. Ну, чи поговори про це з Рівним.

– Та я геть убитий, – запротестував він, але все одно потягнувся по троди. Його дека й «Хосака» висіли на кріпленнях за Мелкамовим пультом поряд із високороздільним креївським монітором.

Кейс наліпив троди. «Маркуса Гарві» зібрали на базі величезного застарілого російського повітроочисника-скрубера. Це була прямокутна штука, розмальована растафаріанською символікою, зайонськими левами, чорними зірками, а також червоними, жовтими й зеленими смугами, під якими вгадувалися наліпки з кириличними написами. Хтось забомбив Мелкамів пульт ядерно-рожевим балончиком, а потім лезом позішкрібав фарбу з екранів приладів. Прокладка навколо повітряного шлюзу в носовій частині була обліплена кульками й цівками з напівм’якого півпрозорого герметика, мов незграбними пасмами штучних водоростей. Кейс глянув через Мелкамове плече на головний екран і побачив прокладений курс стикування – червоний пунктир до сегментованого зеленого кола, яким позначався Фрісайд. На його