Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– То я звідси вмикатимусь?

– Ні. Вчися, Кейсе. Зараз. Там, нагорі…

Ділянка кіберпростору, куди Кейса виводила дека, ніяк не співвідносилася з місцем його фізичного перебування. Ввімкнувшись і розплющивши очі, він побачив уже знайому ацтекську піраміду даних Східноузбережного управління ядерною енергетикою.

– Ти як, Діксі?

– Я мертвий, Кейсе. Мав досить часу на цій «Хосаці», щоби це второпати.

– І як воно?

– Ніяк.

– Тебе це турбує?

– Турбує, що нічому турбувати.

– Це як?

– Був у мене дружбан у тому таборі в Сибіру, відморозив великий палець. Прийшли коновали й відрізали. Через місяць якось лежим, а він чогось крутиться. Елрою, кажу, що тобі таке? Каже, клятий палець свербить. То почухай, кажу. Маккою, каже він, це, чорт забирай, той палець.

Коли конструкт засміявся, відчуття виникло геть незвичне – не як від чийогось сміху за спиною, а наче від холодного вітру вздовж хребта.

– Зроби мені послугу, малий.

– Яку, Дікс?

– Коли свою аферу провернеш, зітри цю штуку нахрін.

Кейс не розумів мешканців Зайона.

Без жодної причини Ерол розповів історію про маля, що вистрибнуло з його лоба й дременуло в зарості гідропонної ґанджі.

– Таке дуже дрібне маля, десь як твій, ман, палець, – усміхнувся він і потер долонею високе коричневе чоло без жодних слідів прориву.

– Це все ґанджа, – пояснила Моллі Кейсові, коли той переповів історію. – Вони майже не розрізняють своїх станів, розумієш? Ерол розповів тобі, що з ним сталося, тож це з ним сталося. Вони не прибріхують, це радше як поезія. Ясно?

Кейс невпевнено кивнув. Зайонці завжди торкалися співрозмовника під час бесіди, клали руки на плечі. Йому це не подобалося.

– Чуєш, Ероле, – сказав Кейс через годину, готуючись до пробного виходу в матрицю з коридора вільного падіння. – Ходи сюди, покажу тобі одну штуку. – Він простягнув Еролові троди.

Той пірнув униз – відштовхнувся від сталевої стіни босими ногами й ухопився вільною рукою за балку, тримаючи в іншій прозорий міхур із синьо-зеленими водоростями. Він радісно шкірився й розслаблено кліпав очима.

– Спробуй, – сказав йому Кейс.

Ерол узяв пов’язку, закріпив на чолі, Кейс прилаштував троди. Ерол заплющив очі. Кейс натис на вмикач. Ерол здригнувся. Кейс його вимкнув.

– Що побачив, чувак?

– Вавилон, – засмучено відповів Ерол, повернув Кейсові троди й поплив коридором геть.

Рів’єра нерухомо сидів на своєму матраці, виставивши правицю вперед на рівні плеча. Вкрита коштовною лускою змійка з неоново-рубіновими очима туго обвивала руку на кілька міліметрів вище ліктя. Кейс дивився на змію завтовшки з палець, у червоних і чорних смугах. Вона поволі стискала кільця навколо руки.

– Ну ж бо, – ніжно промовив Рів’єра до блідого, неначе виліпленого з воску, скорпіона, що сидів на долоні. – Ходи сюди.

Скорпіон поводив коричнюватими клешнями й метнувся передпліччям угору вздовж темних доріжок набряклих вен. Добігши до западинки на внутрішньому боці ліктя, зупинився й неначе затремтів. Рів’єра тихенько засичав. Скорпіон підвів жало, здригнувся й упився в шкіру над набряклою веною. Коралова змійка розслабилася, і Рів’єра повільно зітхнув, відчуваючи дію ін’єкції.

Змійка зі скорпіоном зникли, і в його лівій руці виявився молочно-білий пластмасовий шприц.

– Якщо Господь і винайшов щось ліпше, він вирішив ним не ділитися. Чув таке, Кейсе?

– Ага. Чув таке про купу всіляких речей. Щоразу з цього діла виставу влаштовуєш?

Рів’єра послабив вузол і зняв із плеча хірургічний джгут.

– Ага. Інакше не так цікаво. – Він усміхався, його погляд був тепер розфокусований, щоки зарум’янилися. – У мене мембрана на вені, тому про чистоту голки можна не дбати.

– І не боляче?

Світлі очі тепер зійшлися з ним поглядами.

– Звісно, боляче. Без цього ніяк, правда ж?

– Я би просто дерми клеїв, – зауважив Кейс.

– Пасажир, – глузливо кинув Рів’єра, розсміявся й накинув білу короткорукаву бавовняну сорочку.

– Мабуть, класна штука, – сказав Кейс, підводячись.

– А сам уживаєш?

– Довелося кинути.

– Фрісайд, – сказав Армітідж, торкнувшись до пульта портативного браунівського голографічного проектора. Майже триметрове зображення здригнулося та сфокусувалося. – Тут казино, – він увімкнув зображення в перерізі й поводив рукою, вказуючи на деталі, – тут готелі, тут приватні помешкання, тут торгові площі. Блакитні плями – це озера. Велика сигара, – сказав він, відійшовши до краю зображення. – Звужується на кінцях.

– Це ми бачимо, – сказала Моллі.

– Там, де вона звужується, виникає ефект гористої місцевості. Здається, що рухаєшся вгору, ґрунт кам’янистий, але насправді підніматися там неважко. Що вище, то слабше тяжіння. Тут займаються спортом. Тут є велотрек.

– Що там є? – нахилився вперед Кейс.

– Там гасають на велосипедах, – пояснила Моллі. – Тяжіння слабке, шини з сильним зчепленням. Розганяються до сотні кеме на годину.

– Цей кінець нас не цікавить, – сказав Армітідж зі звичною серйозністю в голосі.

– От гівно. А я ж без вела як без ніг, – сказала Моллі. Рів’єра гигикнув.

Армітідж підійшов до протилежного кінця веретена.

– А цей – цікавить.

Зображення в перерізі закінчувалися, немов останній сегмент веретена був порожнім.

– Тут вілла Стрейлайт. Підйом крутий, на всіх підходах пастки й сигналізація. Вхід тільки один, отут, посередині. Невагомість.

– А що всередині, бос? – Рів’єра по-журавлиному витягнув шию й нахилився вперед. Біля точки, на яку вказував палець Армітіджа, світилося кілька крихітних фігурок. Армітідж ляснув по них рукою, наче по комарах.

– Пітере, – відповів він, – ти дізнаєшся про це першим із нас. Організуєш собі запрошення. А коли зайдеш, зробиш усе, щоби туди потрапила Моллі.

Кейс тупо витріщався на пустку, яка позначала віллу, і пригадував Фінову історію про Сміта, Джиммі, співочу голову й ніндзю.

– А що відомо? – запитав Рів’єра. – Я маю добрати гардероб, так би мовити.

– Запам’ятайте вулиці. – Армітідж відвернувся й перейшов до центру зображення. – Тут вулиця Дезидерата, тут вулиця Жуля Верна.

Рів’єра пустив очі під лоба. Армітідж далі зачитував назви фрісайдівських вулиць, а на його носі, щоках і підборідді виріс десяток яскравих прищів. Моллі засміялася. Армітідж замовк і оглянув усіх своїми порожніми крижаними очима.

– Вибачте, – сказав Рів’єра, прищі затремтіли й щезли.

Кейс прокинувся посеред штучної ночі й зрозумів, що Моллі навпочіпки сидить поряд на мнемолоні. Він відчував її напругу.