Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

— Людське сім’я і сім’я всіх істот, сонячне сім’я, сім’я землі і сім’я неба... це все створив Авонавілона з Імли Зростання. Світ тепер має чотири утроби; і він запліднив цим сім’ям найнижчу з чотирьох утроб. І поступово сім’я стало проростати...

Одного дня (Джон пізніше вирахував, що це мало бути невдовзі після його дванадцятиріччя) він повернувся додому й зауважив на підлозі у спальні книжку, якої ніколи раніше не бачив. Вона була вельми товста і видавалася дуже старою. Палітурку поточили миші; деякі сторінки були пожмакані і ледве трималися купи. Він підняв книжку й подивився на титульну сторінку: книжка мала назву «Повне зібрання творів Вільяма Шекспіра».

Лінда лежала на ліжку, потягуючи з чашки той огидний смердячий мескаль.

— Це Попе приніс, – повідомила вона. Говорила якимсь чужим, грубим і хриплим голосом. – Вона була в одній зі скринь ківи Антилопи. Пролежала там, кажуть, не одну сотню років. Гадаю, що так воно і є, бо я переглянула її, і там купа всіляких нісенітниць. Нецивілізованих. Але тобі може придатися для вправ із читання. – Вона востаннє сьорбнула з чашки, тоді поставила її на долівку біля ліжка, перевернулася на бік, раз або двічі гикнула й заснула.

Він розгорнув навмання книжку.

Як можна

В смердючій, заяложеній постелі,

В розпусті парячись, на купі гною

Милуючись, кохаючись... [4]

Ці чудернацькі слова гупали в його свідомості мов барабани під час літніх танців, якби ті барабани володіли даром мови; немов чоловіки, які співали Маїсову пісню, чудову-пречудову, аж наверталися сльози; неначе магічні заклинання старого Міціми над його пір’їнами, різьбленими паличками й уламками кісток і камінчиків: к’ятла тсілу сілокве сілокве сілокве. К’яї сілу сілу, цітл... але кращі за Міцімові чари, бо вони щось означали, вони промовляли до нього; промовляли дивовижно й лише напівзбагненно жахливу й чародійну сутність про Лінду; про Лінду, що хропіла на ліжку, біля якого на долівці стояла порожня чашка; про Лінду і Попе, Лінду і Попе.

Він дедалі чимраз дужче ненавидів Попе. Людина може гарно всміхатися, залишаючись підступним гадом. Підступним, злим, безчесним, сласним гадом[5]. Що насправді означали ті слова? Він тільки частково їх розумів. Але їхні чари були потужні, й вони далі гупали в його голові, а йому здавалося, що він ніколи досі й не знав, що таке справжня ненависть до Попе; ніколи цього не знав, бо не був здатний висловити словами цю палку ненависть. Але тепер у нього були ці слова, що нагадували бій барабанів, спів і магію. Ці слова і ця дивна-предивна історія, з якої вони взялися (він там нічого не міг збагнути, та все одно ця оповідь була чудова-пречудова)... тепер він знав, за що так ненавидить Попе; і ці слова робили його ненависть реальнішою; вони навіть самого Попе робили реальнішим.

Одного дня, коли він, награвшись, повернувся додому, двері до спальні були відчинені, і він побачив Лінду й Попе, що спали разом у ліжку... біляву Лінду й майже чорного Попе, чия одна рука була попід її плечима, а другу свою чорну руку він поклав їй на груди, і довге його, заплетене в косички волосся обвивало їй шию, мов чорна гадюка, що намірилася її задушити. Його гарбуз і чашка стояли на підлозі біля ліжка. Лінда хропіла.

Джонове серце немовби випарувалося з грудей, залишивши там порожнечу. Він і сам був порожній. Спорожнілий і захололий, його трохи нудило і в голові йому паморочилося. Він притулився до стіни, щоб зберегти рівновагу. Підступний, злий, безчесний...[5] Мов барабани, мов чоловіки, які оспівують маїс, мов чари, ці слова лунали і лунали в його голові. Він уже не був захололий, а навпаки, аж весь пашів. Його щоки палали, налившися кров’ю, кімната попливла й потемніла в його очах. Він заскрипів зубами. «Я вб’ю його, я вб’ю його, я вб’ю», – повторював він подумки. І раптом виникли нові слова:.

Коли уп’ється він, чи буде в гніві,

Чи в кровозмісних втіхах на постелі... [6]

Магія була на його боці, магія все пояснила й дала наказ. Він вийшов зі спальні. «Коли уп’ється він...» Ніж для м’яса лежав на підлозі біля коминка. Він узяв його й пішов навшпиньках назад до дверей. «Коли уп’ється він, уп’ється... на постелі...[6]» Він підбіг до ліжка і пирнув ножем... о, кров!... знову пирнув, і Попе вирячив спросоння очі, замахнувся ще раз, але відчув, як його руку впіймали, стиснули і... ой-ой!.. скрутили. Він не міг поворухнутися, він був у пастці, а маленькі чорні очка Попе дивилися на нього впритул. Він відвернувся. На лівому плечі Попе були два порізи.

— Ой, дивися, там кров! – закричала Лінда. – Там кров, дивися! – Вона ніколи не могла винести вигляду крові.

Попе підняв свою другу руку... для того, щоб ударити його, подумав він. Він закляк, очікуючи удару. Але рука тільки схопила його за підборіддя й повернула обличчям до Попе, щоб він знову був змушений дивитися йому в очі. Дуже довго, сотню годин. І раптом... сам того не бажаючи... він розплакався. Попе вибухнув реготом.

— Іди, – сказав він індіанською. – Іди, хоробрий Агаюто.

Він вибіг в іншу кімнату, ковтаючи сльози.

— Тобі вже п’ятнадцять, – мовив старий Міціма індіанською мовою. – Тепер я зможу тебе навчити працювати з глиною.

Сидячи навпочіпки біля річки, вони працювали разом.

— Насамперед, – сказав Міціма, беручи в руки грудку вологої глини, – виліпимо маленький місяць. – Старий стиснув грудку, перетворивши її на диск, а тоді загнув угору краї; місяць став маленьким горнятком.

Поволі й невправно він відтворив делікатні рухи старого.

— Місяць, чашку, а тепер змію. – Міціма скрутив інший шматочок глини, зробивши з нього довгий еластичний циліндр, тоді