Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

кілька краплин, і барабани зненацька видали цілу серію панічних звуків, що наздоганяли один одного; всі зарепетували. Танцюристи метнулися до змій, схопили їх і вибігли з майдану. Чоловіки, жінки, діти, весь цей натовп кинувся за ними вслід. За якусь хвилину майдан уже спорожнів, і тільки хлопець лежав там нерухомо й долілиць. З однієї хатини вийшли три підстаркуваті жінки, які піднесли його з землі, доклавши певних зусиль, а тоді занесли в будинок. Орел і розп’ятий на хресті чоловік якийсь час сторожили спорожніле пуебло; а тоді, немовби надивившись удосталь на все це, поволі занурились у свої люки і щезли в глибинах підземного пекла.

Леніна й далі не стримувала сліз.

— Яке жахіття, – повторювала вона, і всі Бернардові спроби її заспокоїти були намарні. – Яке жахіття! І ця кров! – Вона здригнулася. – Ой, ну чому ж я не маю соми!

З кімнати, що була всередині, долинуло тупотіння ніг.

Леніна навіть не поворухнулася, а просто сіла, затуливши лице долонями й нічого не бачучи. Лише Бернард озирнувся на тупіт.

Юнак, який вибіг на терасу, мав на собі індіанське вбрання; але його заплетене волосся було солом’яного кольору, очі він мав ясно-сині, а шкіру білу, хоч і засмаглу.

— Моє шанування, добродії, – привітався незнайомець бездоганною, хоча й трохи старомодною мовою. – Ви ж, мабуть, цивілізовані? Прибули з Іншого Місця, з-поза Резервації?

— Хто такий?.. – почав було здивовано Бернард.

Юнак зітхнув і похитав головою.

— Найнещасніший синьйор[1]. – А тоді, показавши на криваві плями посеред майдану, додав тремтячим від емоцій голосом: – Ви бачите прокляту пляму[2]?

— Грамулька соми краща за прокльони, – пробурмотіла Леніна, не розтуляючи долонь. – Чому я не маю соми!

— Це я мав би там бути, – вів далі юнак. – Чому мені не дозволили пожертвувати собою? Я пройшов би десять кіл... дванадцять, п’ятнадцять. А Палоугтіва витримав лише сім. Я міг би їм віддати вдвічі більше крові. Морська глибінь почервоніла б[3]. – Він широко розкинув руки, а тоді знов у відчаї опустив їх додолу. – Але мені відмовили. Їм не сподобався колір моєї шкіри й обличчя. І це так завжди. Завжди. – На очах юнака виступили сльози; він присоромлено відвернувся вбік.

Від здивування Леніна навіть забула про відсутність соми. Вона розтулила обличчя і вперше глянула на незнайомця.

— Тобто ти хотів би, щоб тебе відшмагали тим батогом?

Усе ще відвертаючись від неї, юнак ствердно кивнув.

— Заради пуебло... щоб пішов дощ і зросла кукурудза. І щоб догодити Пуконґу й Ісусові. А ще й довести, що я можу витримати біль без крику. Так, – його голос раптово зазвучав цілком інакше, він гордо розправив плечі й виклично задер угору підборіддя, – щоб показати всім свою мужність... Ой! – Він зойкнув і замовк, хапаючи ротом повітря. Вперше у своєму житті він побачив обличчя дівчини, чиї щоки не були кольору шоколаду або собачої шкіри, чиє волосся з хімічною завивкою було золотисто-каштанове, і котра дивилася на нього (яка дивовижна новина!) з доброзичливою зацікавленістю. Леніна всміхалася йому; який гарний хлопчина, думала вона, з таким насправді прекрасним тілом. Юнак зашарівся, опустив очі, тоді знову підніс їх на мить, побачив, що вона й далі йому всміхається, і це його так приголомшило, що він був змушений відвернутися вбік, удаючи, що пильно придивляється до чогось на протилежному кінці майдану.

Його відволікли настирні Бернардові запитання. Хто? Як? Коли? Звідки? Не відводячи очей від Бернардового обличчя (адже він так пристрасно жадав побачити Ленінину усмішку, що просто не наважувався на неї глянути), юнак спробував усе пояснити. Лінда і він... Лінда була його матір’ю (Леніну аж перекрутило, коли вона почула це слово)... були чужинцями у Резервації. Лінда прибула сюди з Іншого Місця дуже давно, перш ніж він народився, разом із чоловіком, який був його батьком. (Бернард нашорошив вуха). Вона пішла сама прогулятися в тих горах на півночі, впала зі стрімкого виступу й пошкодила собі голову. («Далі, далі», – схвильовано наполягав Бернард). Якісь мисливці з Малпаїсу знайшли її й занесли в пуебло. А того чоловіка, що був його батьком, Лінда більше ніколи не бачила. Його звали Томакін. (Так, Томас – це було ім’я Директора ІЗЦ.) Він, мабуть, полетів собі назад до Іншого Місця, залишивши її тут... поганий, недобрий, несправжній чоловік.

— Ось так я й народився в Малпаїсі, – завершив він розповідь. – У Малпаїсі. – І він похитав головою.

Яка ж була вбога ця хижа на краю пуебло!

Від решти села її відділяли купи мотлоху і трухи. Двійко зголоднілих псів безсоромно порпалося біля самих дверей у смітті. Коли вони зайшли всередину, їх заполонили сутінки, сморід і голосне дзижчання мух.

— Ліндо! – покликав юнак.

З іншої кімнатки долинув хрипкий жіночий голос:

— Іду.

Вони зачекали. У мисках на підлозі були залишки вечері, можливо, кількох вечер.

Відчинилися двері. Поріг переступила опецькувата білява індіанка, котра зупинилася, роззявивши рота і здивовано дивлячись на незнайомців. Леніна з огидою відзначила, що жінці бракувало двох передніх зубів. А решта були такого кольору, що... Леніна здригнулася. Це було ще гірше, ніж той стариган. Така товстуха. І всі ці зморшки на обличчі, ця набрезкла шкіра. Ці обвислі щоки, вкриті фіолетовими плямами. Ці червоні прожилки на носі, налиті кров’ю очі. А її шия... ця шия; це пончо, яким вона покрила собі голову... подерте і брудне. А під коричневою мішкуватою накидкою ці величезні груди, випнуте пузо, огрядні стегна. Ох, це набагато гірше того старигана, набагато! І раптом ця істота вибухла цілою зливою слів, а тоді кинулася до неї з розпростертими обіймами і... о, Форде! Форде! це було так огидно, що Леніна мало не зблювала... притисла її до свого пуза, до цицьок і почала її обціловувати. О, Форде! цілувати, слинявити, і від неї так жахливо тхнуло, вона явно ніколи не милася і вся смерділа тією гидотою, що її додавали в пляшки дельт і епсилонів (ні, це все неправда про Бернарда), а ще від неї явно відгонило алкоголем. Леніна спритно вивільнилася з її обіймів.

Навпроти неї було спотворене плачем обличчя; істота ридала.

—  Ой, лишенько, лишенько. – Ридання переривалося потоком слів. – Якби ти знала, яка я рада... після стількох років! Цивілізоване лице. Так, і цивілізований одяг. Бо я вже думала, що ніколи не побачу знову справжній ацетатний шовк. –