Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

— Але ж Ліндо... Ой! – Вона ляснула його по щоці.

— Цілком здичавіла, – верещала вона. – Плодити дітей, як тварина... Якби не ти, я б могла піти до Інспектора, могла б забратися звідси. Але ж не з дитиною. Бо це страшна ганьба.

Він побачив, що вона знову намірилася його вдарити, й захистив лице рукою.

— Ой, ні, Ліндо, прошу тебе, не треба.

— Мала бестія! – Вона відсмикнула геть його руку; його обличчя було тепер беззахисне.

— Ні, Ліндо. – Він заплющив очі, очікуючи удару.

Але вона не вдарила його. За якусь мить він знову розплющив очі й побачив, що вона на нього дивиться. Він спробував їй усміхнутися. Зненацька вона обвила його руками й почала обціловувати.

Іноді Лінда по декілька днів поспіль взагалі не вставала з ліжка. Лежала там зажурена. Або ж напивалася тієї рідини, що її приносив Попе, а тоді довго реготала й лягала спати. Інколи вона хворіла. Нерідко забувала його помити, а їсти в хаті не було нічогісонько, хіба що крім холодних тортиль. Йому пригадалося, як вона побачила вперше у його волоссі тих маленьких комах, як довго вона тоді верещала.

Найщасливіші були ті часи, коли вона розповідала йому про Інше Місце.

— І там справді можна літати, коли заманеться?

— Коли заманеться. – І вона розповідала йому про розкішну музику, що лунала з ящика, і про всі чудесні ігри, про смачнющі наїдки й напої, про світло, яке спалахувало, коли натиснути маленьку штучку на стіні, про картини, які можна було не тільки бачити, але й відчувати на доторк, на запах, на слух, про ще один ящик, з якого струмували чудові пахощі, про височезні, мов гори, рожеві, зелені, сині та срібні будівлі, про те, що всі були щасливі й ніхто не сумував і не гнівався, й усі належали одне одному, а ще були ящики, в яких можна було бачити й чути, що діється на другому кінці світу, і немовлята в гарненьких чистих пляшечках... усе таке чистесеньке, і жодного гидкого смороду, жодного бруду... і люди ніколи не були самотні, вони жили всі разом і були веселі й радісні, немов під час літніх танців тут, у Малпаїсі, але набагато щасливіші, вони там щодня були щасливі, щодня... Він міг це слухати годинами. А інколи, коли він разом з іншими дітьми втомлювався від довгих ігор, один зі старійшин пуебло розповідав їм тими дивними словами про великого Перетворювача Світу, про тривалий бій між Правою і Лівою Руками, між Сухістю й Вологістю, про Авонавілону, який створив, замислившись вночі, густу імлу, а тоді з цієї імли витворив цілий світ; про Матір-Землю й Небесного Отця; про Агаюту і Марсайлему, богів Війни й Удачі; про Ісуса й Пуконґа; про Марію й Етсанатлегі, жінку, що постійно омолоджується; про Чорний Камінь Лаґуни, Великого Орла і Матір Божу Акомську. Дивні історії, які йому видавалися ще чудеснішими через те, що він не до кінця міг збагнути всі не знайомі йому слова. Лежачи в ліжку, він думав про Небеса, Лондон, Матір Божу Акомську, довжелезні ряди немовлят у чистеньких пляшечках, літаючого Ісуса, літаючу Лінду, видатного Директора світових інкубаторів і Авонавілону.

До Лінди приходило багато різних чоловіків. Хлопчаки почали показувати на нього пальцями. Чудернацькими напівзрозумілими словами вони доводили, що Лінда погана; вони обзивали її невідомими йому прізвиськами, але він знав, що ці прізвиська образливі. Якось вони почали виспівувати про неї якусь пісеньку, знову і знову. Він пожбурив у них каміння. Вони відповіли тим самим; гострий камінчик порізав йому щоку. Кров не зупинялася; він був весь закривавлений.

Лінда навчила його читати. Вона малювала йому на стіні вугіллям картинки: сидячу тваринку, немовлятко у пляшці; тоді почала писати букви. ІДЕ КІТ ЧЕРЕЗ ЛІД. А ТЕ КАЧА ДРІБНО СКАЧЕ. Наука йому давалася легко і швидко. Коли він уже навчився читати всі ті слова, що їх вона писала на стіні, Лінда відчинила свою велику дерев’яну скриньку й витягла з-під тих кумедних червоних панталончиків, яких вона ніколи не носила, тоненьку книжечку. Він її й раніше вже часто бачив. «Коли підростеш, – казала вона, – зможеш її прочитати». Ну, ось він уже й виріс. Його переповнювала гордість.

— Боюся, вона тобі не видасться надто цікавою, – мовила вона. – Але іншої в мене немає. – Вона зітхнула. – Якби ти тільки бачив, які чудові читальні автомати були в нас у Лондоні!

Він почав читати. «Хіміко-бактеріологічне зумовлення ембріонів. Практичні інструкції для бета-обслуги ембріональних складів». Минуло чверть години, заки він спромігся нарешті прочитати цю назву. Тоді він пожбурив книжку на підлогу.

— Паскудна-препаскудна книжка! – крикнув він і залився сльозами.

Хлопчаки й далі виспівували свою гидотну пісеньку про Лінду. А ще вони інколи глузували з того, що він ходить такий обшарпаний. Коли в нього роздирався одяг, Лінда не знала, як його залатати. В Іншому Місці, казала вона йому, люди просто викидають дірявий одяг геть і дістають собі новий. «Голодранець, голодранець!» – насміхалися з нього хлопці. «Зате я вмію читати, – заспокоював він сам себе, – а вони ні. Вони й зеленого поняття не мають про читання». Якщо він зосереджувався на думках про читання, йому було доволі легко вдавати, що він плювати хотів на їхні кпини. Він знову попросив Лінду дати йому ту книжечку.

Що більше хлопці глузували й тикали на нього пальцями, то наполегливіше він брався за читання. Невдовзі він уже цілком добре міг прочитати всі слова. Навіть найдовші. Але що вони означали? Він поцікавився в Лінди; але навіть після її відповідей йому не все було зрозуміле. Хоч найчастіше вона взагалі не знала, що йому відповісти.

— Що таке хімічні препарати? – запитував він.

— Ну, різні там солі магнію й алкоголь для того, щоб дельти й епсилони були малими й недорозвиненими, а ще, скажімо, карбонат кальцію для кісток, ну, й таке всяке інше.

— А як виготовляти ці препарати, Ліндо? Звідки вони беруться?

— Ну, я не знаю. Вони містяться в пляшках. А коли пляшки порожніють, треба замовляти нові у крамничці з хімікаліями. Думаю, що їх роблять працівники цих крамничок. Або також замовляють їх на фабриках. Я не знаю. Ніколи не вивчала хімії. Я завжди працювала з ембріонами.

І хоч про що б він запитував, відповідь була завжди однакова. Лінда ніколи нічого не