Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

Навколо стояв нестерпний запах денатурату.

- Ти, Якуб, того... Ти не бачив часом того мужика? - хтось запитав із натовпу.

- Такого в чорному костюмі, як інтелігент, пся його мать? Так він туди побіг! - і для підтвердження показав пальцем на кущі на протилежному березі.

Роздратований натовп, завиваючи, почав направлятися на інший бік річки. Екзорцист легко посміхнувся. Костюм, який лежав на дні річки, без сумніву, втоптали в мул. А навіть, якщо і ні, то це вже не мало жодного значення.

Якуб повернувся додому. Перше, що зробив - перевірив свій хлів. Правду кажучи, екзорцист надіявся, що після смерті відьми всі чари розсіються. Але, на його подив, чари не щезли. Двоє поросят саме закінчували будівництво того, що могло нагадувати реактивний літак.

- Ви кудись збираєтесь? - запитав злісно.

- Так! - сказала Котлета. - Плануємо емігрувати в Об'єднані Арабські Емірати. Там свинини не їдять.

- А-а-а, розумію, - сказав Якуб. - А я що буду їсти?

- А для пана Вендровича ми зробили спеціальний синтетичний синтезатор харчової продукції, - ввічливо прохрюкала Відбивна. - Це та машина, що в куті стоїть. Вам лише потрібно насипати по відру води і піску, а все інше вона сама зробить і все, що тільки Ви забажаєте.

Якуб подивився з недовірою на два ряди кнопок, важіль і мигаючі різнокольорові лампочки. Згадав, як з півстоліття назад намагався зрозуміти інструкцію обслуговування пральної машинки «Малютка».

- Це щось дуже складно, а я вже доволі старий.

- Так ми Вас навчимо.

- Е нє-є...

Після сказаного в руці Якуба блиснув револьвер. В хліві було мало місця і бігти не було куди, та й робота не встигли відремонтувати. Сусіди почули лише два постріли і поховалися під ліжка.

Наступні два місяці Якуб харчувався виключно м'ясом. Перемінно: раз - котлети, раз - відбивні. Ну, щоб не приїлось.

І Вам смачного!

Якуб Вендрович і полковник радянських військ МВС, якого випадково занесло у цю Богом забуту місцину, вертаючись з візиту в одному з НДР-івських гарнізонів, уже добру годину сидів за столом у Войславіцькій корчмі. Вони сиділи за столом, на якому стояли пляшки. Пляшки були з-під вина, пива і просто спирту. Двоє згаданих мали парі. Поєдинок заключався в тому, хто вип'є більше.

Два секунданти Якуба і два секунданти росіянина вже лежали під столом спацифіковані і непритомні. На війні, як на війні. Натовп роззяв, який складався з колег Якуба і підопічних полковника, робили ставки. Десь опівночі полковник перервав спустошення невідомо якої за рахунком склянки.

- Слухай, ти, ляше, - сказав. - А ти пив коли-небудь на сходах?

- А то як? - поцікавився Якуб.

- На кожній сходинці ставимо стопку і перевіряємо, хто вище дійде.

- А шо, хай так і буде, - погодився Якуб. - Так і закінчимо змагання.

Друзям не треба було двічі повторювати. Приміщення звільнили миттєво, і учасники поєдинку, і глядачі перелізли через невеликий паркан і попрямували (якщо їхнє пересування так можна назвати) до старої церковної дзвінниці. Її

перший поверх використовували замість автобусної станції, частина, де знаходилися сходи, які вели нагору, була зачинена. Зламати замок вдалося за лічені секунди. Приготували вкрадені з корчми стопки, а спеціально створена міжнародна комісія наповнила їх горілкою.

- Якщо попадаємо або з нами станеться ще якесь нещастя, то пам'ятайте, щоб не хоронили цього більшовика поряд зі мною, - наказав Якуб своїм новим секундантам.

- Поїхали!

Сходи були високі, а наші учасники вже випили по кілька літрів. Полковник після початку другого підйому ліг і захрапів. Якуб був вже настільки п'яний, що навіть цього не помітив. Він повз все вище і вище. Нарешті зупинився на самому верху, там, де колись висів церковний дзвін, який тепер був захоронений на старому австрійському цвинтарі. Випив свою останню стопку і виглянув через вузьке вікно.

Околиця спала невинним глибоким сном. Якуб почекав ще хвилину на росіянина, але той явно не поспішав, і він направився вниз, випиваючи дорогою стопки конкурента. Коли він добрався до рівня землі, то міг вже лише повзти на всіх своїх чотирьох. Його секундантів вже не було. Десь поряд хтось безрезультатно намагався повернути до життя полковника. Якуб завив вовком на повний місяць і поповз на четвереньках до своєї хати на Старому Майдані, рівно вісім кілометрів звідси.

Його навігатором був власний інстинкт і він, немов поштовий голуб, тягнувся додому, до своєї маленької підпільної самогонної фабрики. Тіло йшло слухняно, в той час як розум намагався вирішувати скаладні заплутані проблеми акцизи і державної монополії на спиртні напої.

Через два кілометра дідок вирішив зупинитися і відпочити на високому пагорбі. Від льодяного вітру його свідомість на мить протверезіла. Якуб дійшов висновку, що його обліпили злі і маленькі цуценята. Цуцики були білі і щось співали. Він впав на землю і прокрутився декілька разів, намагаючись їх з себе скинути. Не вийшло. Вони міцно вчепилися. Попри невдачу, Якуб направив погляд на зірки, намагаючись знайти серед них шлях додому. І якраз в той момент, коли він от-от майже очуняв, його навігаційний інстинкт повністю згас.

І раптом, одна із зірок почала падати. Під час польоту вона ставала все більша і більша, аж поки не впала в районі Старого Майдану. Якуб виплюнув залишки сивухи, похитуючись, встав на ноги і рушив в її бік. Як виявилося, зірка впала досить близько. Вона лежала в невеликій заглибині між пагорбами і виблискувала в місячному сяйві. Якуб підійшов ближче і впевнився, що зірка була не п'ятикутна, а кругла. Обережно підійшов до неї і вона виявилася ще ближче, ніж він собі уявляв, так що стукнувся об неї головою. Присів. Дістав із кишені складений ніж і почав делікатно шкребти. Йому здалося, що вона була із срібла. «Хм, значить зірки дуже тверді», - подумав він, адже як інакше, якщо навіть Якубу не вдалося її подряпати.

А потім з одного боку круглої зірки відкрилися двері і звідти вийшли зоряні чоловічки. Такого Якуб не міг передбачити. Розглядали один одного декілька хвилин. Чоловічки були маленькі, зелененькі і мали по три ноги. Якуб зняв