Безкінечна війна - Джо Холдеман

— Я не знаю, що ви маєте на увазі під утриманнямм. Звичайно, уряд надає допомогу не маючим роботи. Це вірно, я сам не мав роботи, поки мене не закликали. За освітою я музикант.

Бачте, хронічне безробіття має дві сторони. Забезпечувати ведення війни може мільярд осіб або два мільярди. Але це не означає, що всі інші сидять склавши руки.

— Кожен громадянин має право протягом молодості — до вісімнадцяти років, а до чотирнадцяти — в обов'язковому порядку, — отримати безкоштовну освіту. Плюс відсутність необхідності піклуватися про прожиток — все це призвело до розквіту мистецтв. Зараз на Землі більше художників і письменників, ніж за всі минулі два тисячоліття після нашої ери! І плоди їхньої праці отримує найширша і найосвіченіша громадськість, яка коли-небудь існувала.

Не завадило над цим поміркувати. Рабі підняв руку.

— І ви вже маєте нового Шекспіра? Нового Мікеланджело? Кількість — це ще не все.

Сержант Ширі абсолютно жіночим жестом відкинув волосся з лоба.

— Це вирішувати нащадкам. Тільки вони можуть робити порівняння подібного роду.

— Сержант, коли ми з вами розмовляли перед цим, — сказав генерал, — ви згадали, що жили в такому собі гігантському вулику, а не в звичайному будинку, і що ніхто вже не може жити за містом?

— Так, сер, це вірно, ніхто не має права поселятися на потенційно оброблюваній землі. І у мене, там, де я живу, тобто жив, сім мільйонів сусідів, ми всі поміщалися практично в одній будівлі — міському комплексі Атланта! Але це не означає, що ми живемо в тісноті. Ми в будь-який момент можемо спуститися на ліфті вниз, погуляти по полю, піти подивитися морський берег, якщо захочемо…

Вам, хлопці, потрібно приготуватися до цього. Міста тепер мало нагадують випадкові агломерації будівель, до яких звикли ви. Більшість великих міст були спалені і зруйновані під час голодних бунтів у 2004-му, перед тим, як ООН взяла в свої руки виробництво і розподіл їжі. Відновлювалися вони вже по нових функціональних проектах.

Париж і Лондон, наприклад, були повністю перебудовані. Так само і більшість світових столиць. Вашингтон, втім, уцілів. Зараз це просто купка монументів і адміністративних установ, переважна більшість проживає в оточуючих комплексах — Рестоні, Фредеріко, Колумбії.

Потім Ширі відповідав на запитання — кожен хотів дізнатися, що сталося з його рідним містом, — і в загальному картина вимальовувалася не така вже похмура, куди краща, ніж ми думали.

Хтось грубо поцікавився, чому Ширі вживає косметику, і сержант відповів, що так тепер всі роблять, незалежно від схильностей. Я вирішив, що буду сам собою, і нехай моя фізіономія виглядає як вона є.

Ми приєдналися до вцілілих членів екіпажу «Надія II» і на їх крейсері вирушили в дорогу до Землі. Вчені і техніки тим часом займалися аналізом пошкоджень нашої «Річниці». Капітан незабаром повинен був дати свідчення про те, що трапилося, але, наскільки я знаю, судити його не збиралися.

На зворотному шляху жилося нам досить привільно. За сім місяців я прочитав тридцять книг, навчився грати в го, прочитав курс лекцій з основ фізики — вельми застарілий до того часу, — і ще більше прив'язався до Мерігей.

ГЛАВА 7

Мене це не надто хвилювало, але на Землі ми стали свого роду знаменитостями. На космоплощадці нас особисто зустрічав сам Генеральний секретар — невисокий чорношкірий чоловік на ім'я Якубу Ойкву, — і ще сотні тисяч, якщо не мільйони глядачів зібралися в окрузі подивитися на прибуття. © http://kompas.co.ua

Генеральний секретар виступив перед присутніми з промовою, потім офіцери «Надії II» теж щось там таке з папірця пробурмотіли, поки ми всі решта потіли на тропічній спеці.

Величезний чопер доставив нас в Джексонвіль, де знаходився найближчий міжнародний аеропорт. Місто було перебудоване і виглядало приблизно так, як і описував сержант Ширі. Вражаюче видовище, повинен я вам сказати.

Спочатку ми побачили монолітну сіру гору, такий собі злегка неправильний конус сірого кольору, що піднімався назустріч з-за обрію. Гора знаходилася посеред нескінченного простору, зайнятого різнокольоровими латками оброблюваних полів, до основи її сходилися десятки шосейних і залізних доріг. Видимість була прекрасна, чітко виділялися білі ниточки доріг з маленькими жучками машин, повзучих по них, але мозок відмовлявся сприйняти видовище в правильному співвідношенні розмірів. Дуже вже величезний він був, цей комплекс.

Ми підлітали все ближче і ближче — злегка трусило в зонах висхідних потоків, — поки мегаполіс не перетворився на світло-сіру стіну, що закривала все поле зору з одного боку. Наблизившись ще більше, ми почали розрізняти чорні крапочки людей. Одна крапочка стояла на самому краю балкону і, можливо, махала нам рукою.

— Ближче нам не підлетіти, — сказав пілот по інтеркому, — інакше управління перехопить міська система і посадить нас на дах. Аеропорт знаходиться північніше.

І ми звернули вбік, пронісшись над тінню міста.

Аеропорт нічого особливого собою не представляв — таких великих, звичайно, мені ще бачити не доводилося, але конструкція була звичайною: центральна будівля вокзалу була схожа на втулку гігантського колеса, від неї безліч монорейкових доріг вели до розташованих в кілометрі або близько того допоміжних терміналах, де відбувалася посадка і висадка пасажирів. Але наш чопер приземлився прямо на полі поруч з стратолайнером, що відлітав до Швейцарії. Ми рухалися по коридору, який охорона розчистила серед захопленої юрби зустрічаючих. Думаю, маючи в запасі шість мільярдів нероб, зібрати таку юрбу труднощів не складало.

Я боявся, що знову доведеться терпляче вислуховувати чиї-небудь промови, але ми одразу піднялися на борт лайнера. Стюардеси і стюарди пригощали нас сандвічами та напоями, поки поле очищали від сторонніх. Просто слів немає, який смак у сандвіча з курчам після двох довгих років на дешевій сої, а про холодне пиво і говорити нічого.

Містер Ойкву пояснив, що ми прямуємо до Женеви, в резиденцію ООН, де нас сьогодні ввечері буде вітати Генеральна Асамблея. Швидше буде витріщатися на нас, подумав я. Він сказав, що родичі більшості з нас вже знаходяться в Женеві.

Поки ми набирали висоту, я звернув увагу, що вода в Атлантиці здається неприродно зеленою, і вирішив пізніше запитати стюардесу. Але тут все стало ясно — ми пролітали над океанською фермою — чотири великі плоти, — я не знав, на якій висоті ми знаходимося, і не міг оцінити їх розміри, — рухалися ланцюгом, залишаючи за собою смуги чистої блакитної води, які поступово зникали, затягувалися зеленню. Ще до посадки мені вдалося дізнатися, що плоти збирають якийсь вид тропічної хлорели,