Безкінечна війна - Джо Холдеман

Женева теж представляла собою мегаполіс, схожий на Джексонвіль, але була трохи менша розмірами. Можливо, таку ілюзію створювали оточуючі її справжні гори. Зовнішні стіни і дах були вкриті снігом. Дуже красиво.

Крізь вихори сніжинок — як здорово, виявляється, під відкритим небом! — ми перейшли з лайнера в чопер, він доставив нас на дах міста, потім ми опустилися ліфтом, проїхали на рухомій доріжці, знову спустилися на ліфті, знову доріжка, потім вже нормальний коридор, і ось ми на Трансштрассе, 2818, кімната 45 — так сказано було на адресній картці у мене в руці. Мій палець затримався на кнопці дзвінка, я раптом злякався.

Я вже звикся з думкою, що батька більше немає на світі — подібного роду інформація була дбайливо приготована для нас ще на Старгейті, — і мене куди більше хвилювала зараз перспектива побачити маму, яка стала раптом вісімідесятичотирирічною. Я ледь не рвонув убік, щоб відшукати місцевий бар і трохи приглушити почуття, але вирішив йти напролом і натиснув кнопку.

Двері тут же відкрилися. Мама постаріла, звичайно, але зовні майже не змінилася, тільки більше стало зморшок і волосся було зовсім сиве. Ми подивилися один на одного і обнялися, і мені стало дивно добре, що я такий радий знову її бачити.

Вона взяла у мене шапку і провела у вітальню номеру, і тут я встав на порозі як укопаний: там стояв мій батько, посміхався, але обличчя було серйозне, а в руці — незмінна люлька. На мить я послав прокляття армійським тюхтіям, які неправильно мене інформували, але тут же зрозумів, що це не міг бути мій батько, бо таким я бачив його ще в дитинстві.

— Майк? Це ти, Майк? — Він засміявся.

— А хто ж іще, Уіллі?

Це був мій молодший брат, тепер уже солідний чоловік середнього віку. Останній раз я бачив його в 1993-му, коли закінчив коледж. Йому було тоді шістнадцять, через два роки він був уже на Місяці в складі програми СООН.

— Ну як Місяць, набрид? — Запитав я, потискуючи руку брата.

— Ні, ні, Уіллі, я тепер щороку на місяць-два повертаюся на «Велику землю». Тепер не те, що раніше. — Коли його завербували, людина отримувала право тільки одного проїзду — у разі, якщо розраховувалася: пальне коштувало занадто дорого для щорічних відпусток.

Ми всі троє сіли навколо мармурового кавового столика, і мама запропонувала мені цигарку.

— Все так змінилося, — сказав я перш, ніж вони могли запитати що-небудь про війну. — Розкажіть мені, як живете, розкажіть про все. Брат замахав руками і розсміявся:

— Однак довга буде історія. У тебе як, пара тижнів у запасі є? — Він явно ще не вирішив, якого тону дотримуватися зі мною. Хто я йому, племінник чи як? У всякому разі, я вже не старший брат.

— Майкла можеш не питати, у всякому разі, — сказала мама. — Усі селеніти розбираються в житті на Землі не більше, ніж діви в поцілунках і іншому.

— Ну, мамо…

— Величезний ентузіазм і ніякого досвіду. — Я закурив сигарету, у неї був дивний солодкий присмак, і глибоко затягнувся.

— Селеніти щороку по п'ять тижнів проводять на Землі. Половину часу вони витрачають на поради, як земляни повинні вести справи.

— Можливо. Але решту половину часу ми просто спостерігаємо. Об'єктивно.

— Ага, ось і улюблене слівце нашого Майкла — «об'єктивно». — Мама відкинулася на спинку крісла і посміхнулася.

— Мам, ти ж сама розумієш… Чорт, залишимо. Вільям сам розбереться, у нього ще життя попереду. — Він випустив хмарку диму, я помітив, що він курить не затягуючись. — Розкажи нам краще про війну. Я чув, ти був у справжньому бою з тельціанами. Обличчям до обличчя.

— Так, був. Нічого особливого.

— Ага, я чув, вони боягузи, — сказав Майкл.

— Та я б не казав… так. — Я потряс головою, збираючи думки. Марихуана наганяла на мене сон. — Схоже, вони просто не розуміли, в чому справа. Це було як у тирі — вони шикувалися в лінію, а ми їх підстрілювали.

— Як же це? — Сказала ма. — А передавали, що у нас вбито дев'ятнадцять чоловік…

— Дев'ятнадцять осіб вбито? Це неправда.

— Я точно не пам'ятаю зараз.

— Ми справді втратили дев'ятнадцять чоловік, але тільки четверо були вбиті. Це ще на самому початку бою, поки ми не розібралися в їх протиповітряній системі оборони. — Я вирішив не зупинятися на подробицях, і обійтися без зайвих складнощів. — З п'ятнадцяти інших одного поранило нашим же пострілом. Він втратив руку, але залишився в живих. Решта ж… зійшли з розуму.

— Якась… особлива зброя тельціан? — Запитав Майк.

— Та ні при чому тут тельціани! Наші мізки піддали обробці, запрограмували стріляти у все, що рухається, як тільки сержант виголосить ключову фразу. Коли люди потім прийшли в себе, вони не змогли винести спогадів. Про те, як вони кришили тельціан. — Я потряс головою. Наркотик щось сильно став на мене діяти.

— Слухайте, я страшенно перепрошую, — з деякими труднощами я піднявся на ноги. — Я вже майже двадцять…

— Ну звичайно ж, Вільям. — Мама взяла мене під лікоть і провела в спальню, пообіцявши розбудити вчасно, щоб ми встигли на вечірнє свято. Ліжко було занадто зручним, але я міг би заснути навіть притулившись до підходящого дерева, яке можна було би охопити руками.

Втома плюс «трава» і безліч вражень, — в результаті мамі довелось бризкати мені в обличчя холодною водою, інакше прокидатися я не хотів. Потім ми підійшли до стінної шафи, і вона вибрала мені відповідне для офіційного прийому обмундирування. Я вибрав мундир цегляно-червоного кольору, — сіро-блакитний здався мені дещо франтуватим, — прийняв душ і поголився. Від косметики я відмовився (Майк вже нафарбувався і запропонував мені свою допомогу), озброївся листком з інструкціями, як знайти Генеральну Асамблею, і відправився в дорогу.

Я двічі втрачав напрямок, але, на щастя, у них на кожному перехресті коридорів були мініатюрні комп'ютери, які давали вказівки для заблукалих, на чотирнадцяти мовах.

Чоловіча мода, як я помітив, явно почала повертатися до минулого. Від талії і вище все було не так погано — облягаюча блуза з високим коміром і невелика шапочка, але нижче йшов широкий, блискучий і безрезультатний пояс, на якому бовтався прикрашений коштовними каменями кинджал, придатний хіба що для розкривання конвертів, потім йшли панталони, що спадали широкими складками і були заправлені в сяючі чоботи із пластику, на високих підборах і доходячі до колін. Додайте капелюх з пером — і Шекспір з дорогою душею взяв би вас статистом у свій «Глобус».

Жінкам було легше. Я зустрів Мерігей біля входу в хол Генеральної Асамблеї.

— Вільям,