Темні уми - Олександра Бракен

— Там тільки одна душова, — повідомив Мартін. — Я йду перший. Якщо тобі пощастить, то, може, залишу тобі трохи водички.

Може, якщо мені пощастить, ти у ній втопишся.

Він захряснув за собою двері, і надумане почуття провини, що я збираюся залишити його самого, нараз звіялося, наче дим. Може, це жорстоко з мого боку, може, решту життя мене і мучитиме совість через те, що покинула його, навіть не застерігши, але мені ніяк не вдалося би попередити його про те, що я збираюсь вчинити, не стривоживши Кейт та Роба. Я не надто вірила у те, що він не пристане на їхній бік чи не спробує мене стримати.

Отже, не гайнуючи часу, я зняла халат, що колись належав Сарі, чи то пак Норі, залишивши його лежати на підлозі. Роба, яка була на мені під халатом, з головою викривала те, ким я була, але халат був надто широким, щоби в ньому втікати. А втікати потрібно було стрімголов.

Води Мартін у душовій, мабуть, не економив, бо, ступаючи з розбитої вітрини на скло, я чула, як вона тече.

Я саме вчасно сховалась за полицю, коли Роб перестав цілуватися з Кейт. Помацавши кишені на своєму піджаку, він добув мобільний. Хай хто там телефонував, розмовляв він з ними не радо. За хвилину він жбурнув телефон у Кейт і пішов до водійського місця. Вона повернулась до мене спиною, розклавши на капоті позашляховика щось схоже на карту. Роб з’явився знову вже із довгим чорним предметом, який він тримав однією рукою за руків’я, а другою — за цівку. Кейт, навіть не глянувши на Роба, вихопила з його рук рушницю і закинула на плече. Так ніби їй і належало там бути.

Я їх вирахувала — ще б пак не вирахувати! У кожного ССПівця, котрий обходив периметр електричної загорожі, була гвинтівка М16, і я цілком переконана, що кожен наглядач, котрий спостерігав за нами з Вежі, мав таку ж напохваті. Це з її допомогою вони нас позбавлятимуться? Цікаво. А чи сподіваються вони, що я теж можу взяти щось подібне у руки?

Нарешті прокинулася раціональна частина моїх мізків, притлумивши панічне сум’яття і страх, що запанували наді мною. Можливо, була якась причина, з якої Роб убив тих дітей. Може, вони, навіть зв’язані, намагались нашкодити йому чи, може…

…може, вони просто відмовились долучитися до Ліги.

Усвідомлення цього ширилось у моїх грудях, як пожежа, випалюючи все на своєму шляху. Сама лише думка, картинка перед очима, як я торкаюсь тієї зброї, а потім стріляю в одного з них… невже це те, що потрібно зробити, щоби вважатися членом їхнього братства?

Чи я повинна взяти приклад з Мартіна і самій стати смертельною зброєю?

Тато прослужив у поліції вже понад сім років, коли вперше застрелив людину. Він ніколи не розповідав мені цієї історії до кінця. Мені переповідали її однокласники, котрі дізналися про це із газет. Щось, здається, про заручників.

І ця подія зламала його. Батько не виходив зі своєї кімнати, допоки бабуся не приїздила з Вірджинії Біч, аби забрати мене. Коли я повернулась за кілька тижнів додому, він поводився так, ніби нічого взагалі не трапилось.

Гадки не маю, щоби могло змусити мене просто отак узяти в руки зброю, але точно не купка незнайомців.

Мені треба забратися звідси. Втекти. Наразі байдуже куди саме. У мені було багато талантів. Страшних талантів. Але я не хотіла, щоби їхній перелік доповнився ще й талантом вбивці.

Тишу порушив звук, схожий на хрускіт скла, достатньо гучний, аби його розчути крізь дзюрчання води і гудіння холодильників з напоями. Ось воду закрутили, і лише тоді я знову почула шурхіт. Я розвернулась саме вчасно, щоби помітити, як двері із написом «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ» розчинились навстіж, а потім знову зачинились, сховавши від моїх очей низькі полиці для харчів.

Вихід.

Я востаннє глянула крізь вікно, переконавшись, що Кейт і Роб досі стоять до мене спинами, відтак, пробігши повз вітрину із бастурмою, попростувала просто до тих дверей.

«Це просто єнот, — міркувала я. — Або щури. Це не вперше за моє коротке життя щури — значно кращий варіант у порівнянні з людьми».

Аж ось знов почувся шурхіт, цього разу голосніший, а за мить, коли я розчинила двері навстіж, переді мною був не гурт щурів, що спустошують якусь упаковку з їжею.

Переді мною стояла ще одна дитина.

Він… Ні, вона відкритим ротом тихо хапала повітря. Хоча з першого погляду важко було визначити, але це, безсумнівно, була дівчинка, і то маленька. Вісім чи щонайбільше дев’ять років, зважаючи на її статуру. Дитина, котра потонула у завеликій сорочці «Інді 500» з картатими прапорами та зеленою гоночною машиною. Але що видалося найдивнішим, її руки та долоні закривали яскраво-жовті гумові рукавиці — такі одягала моя мама, миючи ванну кімнату чи перемиваючи посуд.