Темні уми - Олександра Бракен

Ми геть різні, — усвідомила я. — Хоча нас запроторили в одне і те саме місце і жили ми в однаковому страху, але він… він такий…

Треба було змінити тему, відвернувши його увагу від хай-там-що він збирався зробити. Кондиціонер працював, але про це годі було здогадатись.

— Гадаєш, у Термонді помітили наше зникнення? — спитала я, порушуючи тишу.

Кейт вимкнула передні фари.

— Гадаю, так. У солдатів бракує людей, щоб організувати повноцінне полювання на нас, але я цілком упевнена, що вони, додавши два і два, здогадались, хто ви.

— Що ти маєш на увазі? — спитала я. — Що ми — Помаранчеві? Ти ж наче казала, що вони вже знають. Тому ми мали так швидко тікати.

— Вони майже здогадались, — пояснила Кейт. — Вони тестували частоти Помаранчевих та Червоних у Спокій-контролі. Гадаю, вони самі не сподівались, що все так швидко спрацює, ось чому ми мали хутко звідти забиратись.

— Частоти, — повторив Мартін. — Тобто вони щось до них додавали?

— Саме так, — усміхнулась йому Кейт у люстерко заднього огляду. — У Лігу дійшла чутка про їхні нові методи визначення дітей, яких хибно класифікували, коли привезли до табору. Я упевнена, що дорослі не чують частот Спокій-контролю.

Ми обидвоє кивнули.

— Вчені працювали над створенням частот, які здатні чути й опрацьовувати лише деякі діти з паранормальними здібностями. Є довжини хвиль, які здатні чути всі, а є такі, які чують тільки Зелені, чи Сині, чи — як у вашому випадку — лише Помаранчеві.

У цьому був сенс, але від того було не менш страшно.

— Знаєш, мені цікаво, — повела Кейт, — як у вас це вийшло? Надто в тебе, Рубі. Ти потрапила в той табір такою малою. Як ти змогла викрутитися під час сортування?

— Я… це якось само собою вийшло, — мовила я. — Я сказала чоловікові, котрий мав перевіряти, що я — Зелена. І він повірив.

— Слабачка, — встряв Мартін, дивлячись просто на мене. — Мабуть, навіть сил своїх застосовувати не довелося.

— Мені не подобалось вважати це силою… бо це ніби означає, що їм треба радіти. А радіти тут, безперечно, нічому.

— Я попросив декого помінятися зі мною місцями під час сортування П та Ч. Не хотів йти з ними, розумієш? — Мартін нахилився вперед. — Тому відвів убік одного новачка із Зелених, приблизно мого однолітка, і змусив його зробити так, щоб охоронець гадав, що він — то я. І так робив я із кожним, хто запитував. Один за одним. Круто, га?

Від огиди у мене всередині аж запекло. Він, цілком зрозуміло, не жалкував про вчинене. Може, я й збрехала, хто я, але я не змушувала інших дітей іти проти власної волі. Невже вміння керувати здібностями, як у Помаранчевих, призводить до такого? Перетворює на якогось монстра, здатного на будь-які вчинки, бо ніхто не може його спинити?

Чи свідчить це про силу?

— Отже, ти змушуєш людей повірити, що вони ті, ким не є? — запитала Кейт. — Я гадала, що Помаранчеві можуть тільки наказувати будь-що іншим, що це такий собі гіпноз?

— Та ні, — мовив Мартін. — Я вмію набагато більше. Я змушую людей робити те, що мені треба, змушую їх відчувати те, що я хочу. Як ото з малим, з яким я помінявся ролями. Я теж змусив його почуватись наляканим, щоби він боявся виходити з боксу, щоби він гадав, що прикидатися мною — то непогана думка. Той, хто мене допитував, здається, з моєю допомогою збожеволів. Так, я можу наказати людям чинити так чи інакше, але коли хочу комусь нашкодити, то радше змушую його сердитися по-справжньому на людину, на яку я його цькую.

— Он як, — мовила Кейт. — І у тебе так, Рубі?

Ні, власне, зовсім не так. Я глянула на мої руки, на яких під нігтями досі був засохлий бруд. Я гадала, що якщо розповім, на що саме я здатна, то приголомшу їх понад свої сподівання.

— Я не навіюю людям думки, я просто бачу різні речі.

Принаймні наскільки мені відомо.

— Ого… оце так… ого. Знаю, що повторююся, але ви обидва надзвичайні. Тільки й думаю про те, що ви могли би зробити, щоб допомогти нам. Неймовірно!

Розвернувшись, я повернула голову так, щоби побачити дорогу. Я відчула, як за спиною Мартін схопив кілька пасем мого волосся і почав накручувати на палець. Я бачила відображення свого кругловидого обличчя у дзеркалі заднього огляду: великі очі, що здавались заспаними, густі, темні брови, повні губи — і огиду, що ковзнула по них.

Я не повинна була цього робити, але я ковтнула наживку. Мартін ледве встиг відсахнутись, коли я, різко розвернувшись, збила його липку руку йому на коліна. Від чергового вдиху у мене перехопило горло. Не чіпай руками, — хотілося крикнути мені, — чи ти гадаєш, що я не зможу попереламувати всі пальці на цій руці. Але він тільки сміявся з мене, облизуючи свою болячку і знову здіймаючи руку. Цього разу він, дражнячись, тільки поворушив своїми пальцями в мій бік. Нахилившись уперед, я готова була схопити його за цей самий зап’ясток, щоби вгамувати підсвинка — спокійно