Темні уми - Олександра Бракен
Кейт знову почала налаштовувати радіо. Голос диктора то затихав, то знову гучнішав. Почувши перші статичні перешкоди, я підскочила.
«…сорок п’ять жінок було заарештовано в Остіні, що в штаті Техас, коли ті намагались ухилитись від реєстрації дітей. Жінок триматимуть у виправному закладі до народження дітей, відтак немовлят заберуть від матерів та віддадуть штатові Техас. Генеральний прокурор прокоментував це так… — Інший голос, глибокий і хрипкий: — Відповідно до нового Указу № 15, Президент Ґрей наказав заарештовувати всіх, хто має стосунок до цієї небезпечної діяльності…»
— Ґрей? — мовила я, дивлячись на Кейт. — І він досі президент?
Його обрали, коли з’явились перші випадки хвороби, тож я нічого про нього не пригадувала, окрім того, що він чорноволосий і темноокий. І те я знала лише завдяки тому, що наглядачі розклеїли фото його сина, Кленсі, по всьому табору, як доказ нам усім, що нас можна переробити. У голові промайнув раптовий та різкий спогад про моє останнє перебування в ізоляторі, коли мені здавалось, що ця фотографія за мною стежить.
Вона захитала головою, не приховуючи огиди.
— Він продовжив свої повноваження, поки ситуація з Псі, цитата: «не вирішена так, щоби США убезпечились від телекінетичних дій, що спричиняють страх і насилля». Він навіть призупинив повноваження Конгресу.
— Як йому таке вдалося? — спитала я.
— Завдяки так званим повноваженням воєнного часу, — відповіла Кейт. — Рік чи два по тому, як тебе забрали, дітям Псі майже вдалося підірвати Капітолій.
— Майже? Тобто?
Кейт знову пильно глянула на мене.
— Тобто вони зірвали у повітря тільки Сенат. Контроль з боку президента мав тривати доти, поки з’явиться можливість проводити вибори у Конгрес, але коли ССПівці почали забирати без батьківського дозволу дітей зі шкіл, почалися повстання. Звісно, економіка накрилася, а в країні стався дефолт. Ти здивуєшся, наскільки нікчемним стає твій голос, коли ти втрачаєш все.
— І йому просто ніхто не завадив?
Від цієї думки у мене всередині все наче перевернулося.
— Ні, йому ніхто цього не дозволяв. Рубі, навколо панує безлад. Ґрей намагається посилити контроль, але люди з кожним днем чимраз більше порушують ту жменьку законів, що ще лишились, щоби тільки роздобути собі хоч щось на прожиття.
— Мого тата вбили під час повстання.
Кейт обернулась на заднє сидіння так рвучко, що машина сіпнулася на зустрічну смугу. Я знала, що Мартін уже хвилин з десять як не спить: він став дихати неглибоко і більше не облизував так дивно губи й не посапував. Я просто не хотіла починати з ним розмову, щоби не переривати Кейт.
— Мешканці нашого кварталу обікрали його крамницю, бо були голодні, а він навіть не мав змоги захищатися.
— Як почуваєшся? — солодкаві слова Кейт були не менш нудотними, ніж ванільний освіжувач повітря, що гойдався перед нашими очима.
— Добре, мабуть.
Він всівся зручніше і намагався пригладити руками своє скуйовджене волосся. Попри запалі щоки, Мартін був повнявим, і він так остаточно і не виріс зі своєї на розмір меншої сорочки, як повиростали інші діти в боксі. Я сантиметрів на два чи п’ять вища за нього, низенька, середньої статури. Він молодший не більше як на рік.
— Добре, — мовила Кейт. — Там на задньому сидінні є вода, якщо тебе мучить спрага. Приблизно за годину ми знову зупинимось, щоб поміняти автівку.
— Куди ми прямуємо?
— У Мерлінґтон, у Західній Вірджинії, зустрінемось з другом. Він дасть для вас обох змінний одяг та ідентифікаційні документи. Ми майже на місці.
Я гадала, що Мартін знову задрімав, допоки він не спитав:
— А куди поїдемо потім?
Знову ожило радіо, вихоплюючи уривки пісні «Лед Зеппелін», перш ніж вони остаточно загубилися в статичних шумах і тиші. Я відчувала, як Мартін поглядом просвердлює дірки в моїй потилиці. Я намагалась не обертатись, тож дивилася тільки уперед, хоча сьогодні вперше від часу розподілу поряд зі мною сидів хлопчик, мій ровесник. Проживши багато років на протилежних сторонах головної дороги в Термонді, я до такого не звикла, і тому це мене трохи нервувало. На його обличчі я не помітила веснянок, хоча зауважила, наприклад, що брови в нього майже сходяться в одну лінію.
Та й що я мала йому сказати? Я так тішуся, що зустріла тебе? Ми останні з наших? Одне було правдою, а інше — крутилося десь поблизу неї.
— Ми долучимось до Ліги в їхній штаб-квартирі на Півдні. Коли доберемось, тобі вирішувати, чи залишатимешся, — мовила вона. — Я знаю, що ти пройшла через пекло, тому зараз тобі не треба робити вибір. Просто знай, що, залишившись зі мною, ти будеш у безпеці.
Відчуття свободи наростало в мені так стрімко, що я змушена була стримувати його, щоби воно не вихлюпнулося назовні разом із моїм розхвильованим серцем. Потрібно було ще остерігатися. Існувала небезпека, що ССПівці
