Темні уми - Олександра Бракен
— Будь ласка! — прохрипіла я. Чи то голос Мартіна перейшов у рев, чи то він справді підійшов так близько, але у мене від цього аж у вухаха дзвеніло. Вікна машини достатньо просвічувались, аби я могла помітити за деревами будь-який спалах його блідої шкіри. Якщо він наближається, то і Кейт з Робом мали би бути неподалік. Мабуть, вони вже почули його крики.
Маєш два варіанти, Рубі, — міркувала я. — Повернутися або втікати.
Мої розум і серце дійшли думки, що слід тікати, але решта тіла — ті його частини, що були уражені білим шумом, отруєні, скалічені тими доброзичливцями із благими намірами — уперто не могла рушити з місця. Я у знемозі осіла біля мінівена. Здавалося, що мої груди стискають якісь обручі і що стискатимуться вони доти, доки з мене не витиснеться остання унція повітря і не вичавиться остання крапля відваги.
Роки в Термонді змусили мене облишити віру у те, що коли-небудь можна буде вирятуватися від життя, яке так прагнули нав’язати мені інші люди. Гадки не маю, чому я повірила, що на волі все буде інакше.
Я почула кроки, що пробивались крізь дерева та підлісок, і вони щосекунди гучнішали. Коли я знов підвела очі, приголомшливо біляве волосся Кейт розвівалось з-за дерев, виблискуючи на тлі мряки та хмаровиння, немов світлячок.
— Рубі! — почувся її оклик. — Рубі, де ти?
А потім біля неї вигулькнув Роб із пістолетом у руках. Я поглянула на будиночки в глухому завулку. Далі, на протилежному кінці вулиці, виднілися якісь вказівники, але, мабуть, краще оця незнаність, аніж повернення до Кейт.
Маленька дівчинка в машині поглянула на мене, а потім — знову на дерева. Міцно стуливши губи, що додало їй насупленого вигляду, вона однією рукою схопилася за ручку дверей, а іншою — за підголів’я сидіння, на якому сиділа. Відтак почала було підводитись, але потім знову сіла і вкотре глянула в мій бік. Витерши чоло затиллям долоні, я відступила крок назад. На щастя, дівча здогадалося заховатися, коли Кейт та Роб побігли за мною. Я би відвела їх якомога далі від авто — це найменше, що я могла зробити для неї, після того як, налякавши дівчинку, відібрала в неї кілька років життя.
Я навіть не встигла повернутись, щоби нарешті забратися звідси, як почула, що двері машини відсуваються. Пара рук вхопила мене за уніформу на спині, викрутивши її для кращого хвату, а через мить я вже впала на найближче сидіння. Вдарившись шиєю об підлокітник, я скотилась на цупке килимове покриття за пасажирським сидінням. Двері за мною з гуркотом зачинилися.
Я закліпала, намагаючись прогнати темні плями, що плавали перед очима, але дівчинка не збиралась чекати, поки я всядуся. Перелізши через мої підібгані ноги, вона дісталась заднього сидіння і, схопивши мене за комірець сорочки, рвучко смикнула.
— Гаразд, гаразд, — промовила я, підповзаючи до неї. Мої пальці ковзнули по сірому килимовому покриттю мінівена. Якщо не зважати на кілька складених газет та розв’язаних поліетиленових пакетів з бакалійної крамниці, запханих під заднє сидіння, в машині було доволі чистенько.
Вона махнула мені, щоб я присіла навшпиньки за одним із сидінь у середньому ряду.
Притискаючи коліна до грудей, я збагнула, що, хоч я і виконувала її вказівки буквально, вона досі не зронила навіть словечка.
— Як тебе звати? — запитала я.
Усівшись на спинку сидіння, вона метляла ногами у повітрі, шукаючи щось у багажнику. Якщо дівчинка мене почула, то вдала, що це не так.
— Усе добре, можеш говорити зі мною…
Коли вона повернулась, тримаючи у руках заплямоване фарбою простирадло, обличчя її було почервоніле. Вона приклала пальця до моїх губ, і я мудро закрила рот. Струснувши складену тканину, вона накинула мені її на голову. Коли простирадло на мені розправили, ніздрі прошив запах штучного лимонного ароматизатора та відбілювача. Я розтулила рота, щоби якось запротестувати, принаймні стягнути його з обличчя, але щось зупинило мене.
Хтось наближався — ні, не одна людина, а більше. Я чула, як вони нервово снували туди-сюди, чула ляскіт їхніх підошов об тротуар. А коли до вух донісся звук дверей, що їх хтось розсував, моє серце завмерло у грудях.
— Богом присягаюся, то була вона, Лаяме! — глибокий голос, але на голос дорослого не схожий. — Послухай-но, вона нас підманула. Сюзуме, у тебе були проблеми?
Відчинились двері іншого авто. Хтось інший — Лаям? — полегшено зітхнув.
— Дякувати Богові, — розтягуючи слова на південний манір, промовив той хтось. — Ну ж бо, ходи, залазь. Гадки не маю, що коїться, але не хочу затримуватись, щоби дізнатися. Розшуковці хоч і шукали втікачів за винагороду, але спрацювали поганенько…
— Чому ти не визнаєш, що це вона? — втрутився інший голос.
— …бо ми скинули її у канаву в Огайо, ось чому…
Незважаючи на перекрикування Лаяма та шум крові у моїх жилах, я розчула ще один голос:
— Рубі! Рубі!
Це була Кейт.
Затуливши руками рота, я міцно заплющила очі.