Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс
За дивним збігом обставин слова "зовсім ні" були б відповіддю на запитання: чи підозрював Артур, що його найближчий друг походить не від мавпи, що він виходець з однієї маленької планети неподалік зірки Бетельгейзе, а зовсім не з Гілдфорда, як сам запевняв.
Артур Дент не мав щонайменшого уявлення про зірку Бетельгейзе.
Його приятель прилетів на Землю майже п’ятнадцять років тому й майже одразу увійшов у місцевий світ. Усі ці роки він досить вдало прикидався безробітним актором.
Його звали Форд Префект. Він сам обрав собі це ім’я, – на його думку таке, що найменше привертає увагу.
Зовнішністю Форд Префект також не дуже вирізнявся. Руде, трохи кучеряве волосся він зачісував назад. Шкіра – тонка й прозора – так щільно обтягувала обличчя, що, здавалося, ось-ось трісне. У цьому обличчі, безсумнівно, було щось незвичайне, але ніхто не міг сказати, що саме. Можливо, застиглий погляд, що від нього у співрозмовника починали сльозитися очі. Можливо – надто широка посмішка, від якої здавалося, що він ладен вчепитися вам у горлянку.
Нові приятелі вважали Форда екстравагантним, але не здатним когось образити, диваком і випивакою, одне слово, ексцентричною людиною. Форд полюбляв, наприклад, з’являтися непрошеним на університетську вечірку, напивався там і починав суперечку з астрофізиками, беручи їх на глузи. Закінчувалося це тим, що його виганяли втришия.
Інколи він впадав у задуму і годинами стояв на місці, втупившись у зоряне небо. Якщо до нього звертались, він здригався від несподіванки, ніяковів, але тут-таки опановував себе і відповідав із удаваною легкістю:
– Чекаю, чи не з’являться літаючі тарілки.
Всі сміялись і запитували, які саме літаючі тарілки він сподівається вгледіти.
– Зелені, – відповідав Форд Префект, зловісно посміхаючись, а тоді зривався з місця й біг до найближчого бару, де ставив випивку на всіх.
Такі вечори закінчувались завжди однаково. Форд накачувався віскі, забивався у куток разом з якоюсь дівчиною й починав варнякати, що взагалі-то колір не має принципового значення.
Після бару, плентаючись додому, він зупиняв чергових поліцейських, щоб спитати, чи не знають вони, де дорога на Бетельгейзе. Поліцейські дороги туди не знали, проте вони дуже добре знали Форда Префекта.
– Сер, чи не час вам піти додому?
– Саме про це я й мрію, – відповідав Форд.
Для Форда справді не мав значення колір літаючих тарілок. Він за звичкою говорив "зелені", бо саме так фарбували транспортні кораблі на зірці Бетельгейзе.
Форд Префект майже не сподівався побачити хоча б якесь приблудне літаюче блюдце. Сидіти сиднем цілих п’ятнадцять років на одному місці – важке випробування, особливо для тих, хто потрапив у таку глушину, як Земля.
І все ж Форд чекав. Йому щастило не лише "голосувати" й подорожувати надурняк, а й оглядати визначні місця Всесвіту за якихось тридцять альтаїрських доларів на день.
І усе через те, що він був прихильником дивовижної книжки "Путівник по Галактиці для космотуристів".
Відомо, що людина може пристосуватись практично до усього. Не дивно тому, що на час обідньої перерви ролі присутніх біля будинку Артура Дента було чітко розподілено. Артур, як і досі, лежав у калюжі. Час від часу він бризкав грязюкою, час від часу вимагав викликати адвоката, рідну матір або ж принести почитати детектив. Містер Просер продовжував умовляти Артура. Він виголосив кілька промов на різні теми, а саме: про "Суспільне Благо", "Неухильний Технічний Прогрес", "Не Слід Озиратись Назад" та "Якось Вони Знесли і Мій Дім". Його просторікування перемежалися, залежно від настрою, лестощами або погрозами. Бульдозеристи зайняли позицію з добрим оглядом на пагорбі. Вони пили каву й обговорювали можливість пристосувати статут профспілки до даної ситуації з метою здобуття матеріальних благ.
Земля повільно котилася по орбіті.
Сонце висушувало калюжу, в якій лежав Артур.
– Привіт, Артуре, – чиясь тінь затулила сонце.
Артур звів очі і, мружачись, упізнав Форда Префекта, що схилився над ним.
– Привіт, Форде! Як життя?
– Чудово, – відповів Форд. – Слухай, ти зараз зайнятий?
– Зайнятий? – перепитав Артур. – Ще й як! Я лежу, перепиняючи ті бульдозери, бо варто мені зрушити з цього місця, і будинку – гаплик. Взагалі... ні, нічим серйозним не зайнятий.
Феномен сарказму повністю був невідомий на Бетельгейзе, тому Форд так і не навчився розпізнавати його.
– Чудово, – сказав він, – а де тут можна поговорити один на один?
– Що? – не збагнув Артур Дент.
Форд не відповів. Він не розчув питання, бо в цю мить прискіпливо подивився на небо. Йому здалося...
– Нам треба поговорити, – сказав він рішуче.
– Будь ласка, – погодився Артур, – поговори.
– І випити, – додав Форд. – Нам треба поговорити й випити. Чим швидше, тим краще. Пішли до пивної.
Він ще раз очікуючи поглянув на небо.
– Ти що, не розумієш? – Артур почав сердитися. – Цей чолов’яга, – він показав на Просера, – хоче знести мій дім. Форд подивився у вказаному напрямку.
– Невже він не може зробити цього, коли тебе не буде?
– Саме цього я й не бажаю.
– А-а.
– Форде, ти що? – вигукнув Артур. – Щось трапилось?
– Ні, нічого. Слухай, Артур, я повинен сказати тобі дещо дуже важливе. Може, найважливіше в твоєму житті. Будь ласка, пішли в "Кобилу і грум".
– Чому туди?
– Тобі треба випити.
Форд так подивився на Артура, що той, дивуючись собі, відчув, що поступається. Нічого дивного, якщо взяти до уваги, що Форд – відмінний гравець у одну давню алкогольну гру, якої він навчився у космопортах системи зірки Бети Оріона, що обслуговують мадранітові копальні.
Ця гра дещо нагадує земну "індійську боротьбу". Вона полягає ось у чому. Обидва гравці сідають за стіл. Перед кожним виставляється по склянці. У центрі столу ставиться пляшка "Джанкс спіріт", напою, який обезсмертився завдяки стародавній пісні оріонських шахтарів:
О, не наливай мені більше "Джанкс спіріт"! Бо ж коли ти наллєш "Джанкс спіріт", то голова закрутиться, язик заплететься, очі вибалушаться, і я помру. Тож наливай швидше келих старого "Джанкс спіріт".
Кожен з учасників гри за командою зосереджується на пляшці, аби примусити її наповнити склянку суперника, яку він по тому
