Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко
Схоже, було близько одинадцятої. До обіду далеко… Я клацнув язиком. Мені хотілося чогось пожувати — не поїсти, а так… Немов удома, де можна взяти жменю цукерок із кулька чи набити кишені печивом, виходячи надвір. Я задумливо глянув на сторожову вежу. Рита там. У кухні одна Лера. А у неї випросити можна все, що завгодно. Я неквапливо рушив до однієї з дверей, що виходять на терасу. І цієї секунди за спиною блиснуло, від стін замку спалахнув рожевий відсвіт.
Обернувшись, я вже здогадувався, що то за світло. Жоден з останніх вечорів у замку не проходив без розмов про це.
Метрах за двадцять від стін замку, на березі озера, там, де височіла акуратна гірка білого піску, щось відбувалося. Невисоко над піском, від сили метрів за три, поверталося в повітрі, розгорялося то слабше, то яскравіше фіолетове сяйво. Найбільше воно скидалося на хмарку або клаптик туману, підсвічений зсередини яскравою лампою. Але одночасно хмара здавалася пружною і твердою. Можливо тому, що в його глибині виразно вгадувалося щось важке, схоже на маленьку людську фігурку…
Я з радісним криком скотився сходами вниз. Налетів на Таню, яка відразу все зрозуміла і кинулась за мною. Ми вискочили з воріт замку та зупинилися.
Фіолетове сяйво вже гасло. У повітрі ж залишився висіти нерухомий, наче залитий у прозору скляну брилу, хлопчик років дванадцяти: у яскраво-жовтогарячій майці, світлих бежевих штанах, з перекинутою через плече спортивною сумкою. Але вразило мене не це — подібної картини я й чекав. Найдивовижнішим виявилася поза хлопчика, його волосся, що розвівалося на неіснуючому вітрі, сумка, що злетіла вгору, здулася на спині бульбашкою майка. Виглядав хлопчик так, ніби його справді сфотографували в момент падіння, а тепер підвісили у повітрі фотографію.
Минула ще секунда, і все почало рухатися. Хлопчик перекинувся і човпнувся на пісок. До нас з Танькою долинув його слабкий вигук. Не змовляючись, ми кинулися по пологому схилу посадкової гірки.
Хлопчик встиг підвестися і тепер сидів, мерзлякувато обхопивши плечі руками. Обличчя його на очах ставало білим, зляканим. Він квапливо переводив погляд із нас на замок і назад. Сумка валялася осторонь, і з відкритої кишеньки висипалися різнокольорові фломастери, ручки та маленький плоский калькулятор.
- Вітання! — ніяково посміхаючись, сказав я. - Не бійся!
Новенький схопився, метнувся до своєї сумки, почав квапливо розсмикувати застібку-блискавку на ній.
- Ти чого? — Таня зробила крок до нього, доторкнулася до плеча.
Хлопчик завмер. Потім жалібно, із запитальною інтонацією, сказав:
- Веа з ай?
- Що? То ти не російська? — Я зрозумів питання, але не знав, чи зможу скласти відповідь англійською.
- Ху а ю? — дивлячись на мене тихо спитав хлопчисько.
Таня хихикнула. Я суворо глянув на неї, сказав:
- Він англієць, зрозуміло? Доведеться Кріса чекати...
Якби мені було відомо, чим зараз зайнятий Кріс, я не чекав би його повернення на теплому пісочку Тридцять Шостого Острова. Я поспішав би до нього. Але лише ввечері Меломан розповів мені, як проходило їхнє чергування…
На південному мосту було неспокійно з самого ранку. Кріс прийшов туди з Меломаном, розраховуючи якщо не відпочити, то хоча б не вплутуватися в бійки. Але двадцять четвертий острів відправив чергувати на пост п'ятьох. Якщо вони й не збиралися напасти, то спокуса виявилася надто великою – така чисельна перевага випадає рідко. Стримувало їх тільки те, що вони добре знали Кріса і побоювалися зв'язуватися з ним. Але з кожною годиною п'ятірка з двадцять четвертої дедалі більше розпалювала один одного. Кріс кілька разів озирнувся на далекий замок — чи не підмога? На сторожовій вежі Ріта вона повинна зрозуміти, що таке п'ятеро проти двох. Але міст залишався пустельним.
...Кріс не міг знати, що в цю хвилину і Рита, і Дімка, і молодші дівчата товчуться навколо їхнього новенького товариша, підказуючи і згадуючи англійські слова, намагаючись з ним порозумітися. А новенький стоїть, озираючись, постійно переводячи погляд на замок, і притискає до грудей спортивну сумку з розстебнутою кишенькою.
