Оповідання - Гаррі Гаррісон

— Не будьте жорстоким. Двері були прочинені, от я і зайшла. І нічого не збираюся красти.

— Та він же у ваших руках!

— Я його просто роздивляюся. Дуже цікавий документ.

— А тепер віддайте.

Вона повагалась, а тоді, не відводячи від мене очей, сказала:

— Мені дуже хотілося б іще потримати його. Хоч трошки. Ви ж знаєте, я його поверну. Що я з ним можу зробити?

Що зробити? Про що це вона? Я все ще був злий.

— Дивіться, скільки хочете. Але за користування моїм стандартним блакитним американським паспортом ви сплачуватимете мені сто доларів на годину.

— Добре. Ось ваша сотня.

Виявляється, в неї були гроші. Звідки й узявся невеликий гаманець, з якого вона їх дістала. Не встиг я оговтатись, як дівчина вже зникла, а я стояв, стискаючи гроші в руці.

Сто доларів. Вони хрускотіли й пахли, як справжні зелененькі, більше того, це вони й були. І хвилиною пізніше, купивши дві пляшки справжнього шотландського віскі, я одержував у буфетника здачу. Ця рідина мені страшенно смакувала.

Позаду була Європа, попереду — Африка, у моєму житті з’явилася загадкова жінка, а в кишені — гроші. На кормі я всівся просто на бортик, пив віскі й дивився на зірки, що виробляли у небі таке, чого я за ними ніколи раніше не помічав. І досі не втямлю, як я не звалився в океан.

По деякім часі я подумав, що не відмовився б від іще одної пляшки, потім силкувався пригадати, чи лишилися в мене гроші, і злякався, що буфетник піде раніше, ніж я встигну сходити по них до своєї каюти. Зрозуміло, що думки мої не були такими логічними й послідовними; я запам’ятав тільки поручень, за який тримався, спускаючися з палуби, і те, що потім опинився у коридорі. Ніяких спогадів, як саме я рухався, не залишилося. Я стояв перед якоюсь каютою, втупившись у номер на дверях, і намагався зрозуміти, чому я тут зупинився. То була її каюта.

— Її каюта, — авторитетно сказав я сам собі. З-під дверей виднілося яскраво-блакитне сяйво, та я не звернув на нього анінайменшої уваги.

— Паспорт. Мій паспорт у вас, а година вже минула. Поверніть мій паспорт. Двері були незамкнені і прочинилися, тільки-но я постукав. Пролунав якийсь звук, і вихопилося блакитне сяйво. Я розкрив двері і ступив у темну кімнату. Двері позад мене зачинилися, і я відчув Таму зовсім близько.

— Паспорт вже у вашій каюті. Я повернула його.

— Паспорт, — сказав я, балансуючи в непевній темряві. Але замість твердої стіни, якої я сподівався торкнутися, мої руки відчули ніжну жіночу шкіру. Я обнімав жінку, ще не усвідомлюючи, що це шкіра, а не оксамит.

— Таму…

— Йдіть краще до себе, Енді. Поговоримо вранці.

— Таму… — притягував я її ближче до себе.

У неї справді була оксамитова шкіра.

— Енді, не треба зараз сперечатися. Річ не тільки у згоді чи відмові, або у тім, що ви звете моральністю. Чи варто це робити?

Варто. І я це зробив. Ніякі аргументи вже не допомогли б.

Коли я виповз із ліжка, було вже пополудні. Саме виповз, бо рухатись інакше просто не міг. Я був у своїй каюті, та навіть і не намагався пригадати, як сюди втрапив. У голові почало прояснюватися лише після того, як я проковтнув увесь аспірин, що в мене був, постояв під холодним душем і подзвонив до буфету, аби принесли мені каву.

Такої пори, як правило, ніхто кави не замовляв, та стюард, хоч і з деякою затримкою, приніс її. Його очі випромінювали співчуття. Я й справді на нього заслуговував.

Почуваючися краще, я пригадав події минулої ночі і почав розглядати себе у дзеркало. Хай йому абищо, ця подорож обіцяла бути цікавою. Поголений, напахчений, з відновленими силами я зібрався до Таму. Перш ніж зайти, тихенько посвистів, потім штовхнув двері.

— Привіт! — вигукнув весело, та відповіді не почув.

Усередині було прибрано, великі валізи стояли замкнені. Я ніде не побачив ні одягу, ні взагалі якихось її речей. Не побачив нічого, крім американського паспорта на письмовому столі. Невже мій? Але він зараз у мене, я надійно заховав його, коли знайшов. Я розгорнув паспорт і глянув на фото. З картки на мене дивилася Таму.

Цього не могло бути, але все ж таки то була вона, знята у білій сорочці. На другій сторінці я прочитав ім’я — Теммі Савані. Таму Сафарі? Місце народження — штат Коннектикут, США. Невже вона шпигунка і капітан мав рацію? І навіщо їй знадобився мій паспорт?

— Коли роздивитесь, віддасте мені? — пролунав її голос. Дівчина вже була тут, стояла спиною до дверей.

— Ти американка?

— Ні.

— Тоді шпигунка?

— Ні. Але я все поясню, якщо ви мене вислухаєте.

— Поясни, поясни, — сказав я, зневажливо кидаючи паспорт на стіл, і плюхнувся на стілець. Чомусь заболіла голова, знову почало стугоніти в скронях, крім того, я розгубився.

— Я тут у справах, тільки й усього. Я торговельний агент і представляю певні фінансові інтереси.

— Ти видавала себе за просту арабську дівчину.

— Необхідна конспірація. — Вона стояла спокійно, тримаючи руки в кишенях свого чорного вбрання.

— Гаразд, хто ж ти насправді?

— А якби я тобі сказала, що б ти вчинив?

— Що вчинив? Гадаю, нічого. Я не цікавлюся ні комерційним шпигунством, ні торгівлею. Інша річ, якби ти була політичною шпигункою, якою я тебе й вважаю; хіба ти переконаєш мене, що я помиляюся. Що ж до всього іншого, то, як каже мій батечко, бізнес є бізнес.

— Твій батько мудра людина. Я повинна з ним зустрітися. Переконана, що з фінансового боку це було б корисно для нас обох.

— Так, тобі варто з ним побачитись