Оповідання - Гаррі Гаррісон

За кілька кроків од себе я побачив стілець. Сів на нього, і мені полегшало.

Кругом усе було забризкано кров’ю, і, якби деякі із громил не стогнали, я подумав би, що це трупи. Раптом я помітив справжній труп. Куля влучила людині в груди, більша частина пролитої крові належала їй.

Нед покопирсався в тілах і витягнув Біллі. Він був непритомний. На обличчі застигла широка усмішка, в кулаці затиснуто жалюгідні рештки дубця. Деяким людям потрібно дуже мало для щастя. Куля поранила його в ногу, і він ані ворухнувся, навіть коли Нед розірвав на ньому штанину і наклав пов’язку.

— Самозваний Китаєць Джо і ще один чоловік утекли в машині, — доповів Нед.

— Хай це тебе не турбує, — насилу прохрипів я. — Він од нас нікуди не дінеться.

І тільки тут я збагнув, що начальник усе ще сидить у кріслі в тій же самій позі, в якій він сидів, коли почалася заваруха. Все з тим же відсутнім виглядом. І, лише почавши говорити з ним, я зрозумів, що Алонцо Крейґ, начальник поліції Найнпорта, мертвий. Убитий одним пострілом. Із маленького пістолетика. Куля пройшла крізь серце, одяг просякнув кров’ю. Я чудово знав, хто стріляв з пістолета, якого зручно ховати в широких китайських рукавах.

Утому і дурман мов рукою зняло. Залишилася сама злість. Нехай начальник не був найрозумнішою і найчеснішою людиною у світі. Та він заслуговував на кращу долю. Відправлений на той світ грошовим ґанґстером, який розізлився, що йому стали поперек дороги!

І в ту ж мить я зрозумів, що мені треба негайно вирішувати. Біллі вийшов з ладу, Фетс утік, із найнпортської поліції зостався я один. Аби вибратися з цієї заварухи, мені досить було тільки вийти за двері і не зупинятися. І я опинився б у відносній безпеці. Поряд дзижчав Нед, підбираючи громил і розносячи їх по камерах.

Не знаю, що вплинуло на моє рішення. Можливо, синя спина Неда, яка маячила перед очима. Чи мені просто набридло ухилятися? Внутрішньо я був підготовлений до цього рішення. Я обережно відчепив золотий значок начальника і причепив його на місце свого, старого.

— Новий начальник поліції Найнпорта, — промовив я ні до кого не звертаючись.

— Так, сер, — проходячи мимо, сказав Нед. Він опустив арештованого на підлогу, віддав мені честь і знову заходився біля праці. Я також віддав йому честь.

Лікарняна машина від’їхала з пораненими і покійниками. Я злорадо іґнорував цікаві погляди санітарів. Лікар забинтував мені голову, все стало на своє місце. Нед вимив підлогу. Я проковтнув п’ять таблеток аспірину і ждав, коли перестане калатати серце, і я зможу обміркувати, що робити далі.

Обмисливши все, я зрозумів, що двох думок бути не може. Це очевидно. Рішення прийшло мені в голову, коли я перезаряджав пістолет.

— Поповни запас наручників, Неде. Ми йдемо.

Як і кожен хороший поліцейський, він не задавав питань.

Виходячи, я замкнув двері і віддав йому ключ.

— Бери. Цілком імовірно, що надвечір, окрім тебе, інших поліцейських у Найнпорті не буде.

Я їхав до будинку Китайця Джо якомога повільніше. Намагався знайти інший вихід із становища. Його не було. Убивство відбулося, і притягати до відповідальності треба було саме Китайця Джо. А для цього необхідно було його заарештувати.

Задля перестороги я зупинився за рогом і коротко проінструктував Неда.

— Ця комбінація бару і злодійського кубла є виключною власністю того, кого ми називаємо Китайцем Джо, доки ти не скажеш мені, хто він насправді. З мене досить, набридло! Нам треба відшукати Джо і передати його в руки правосуддя. Ясно?

— Ясно, — сухуватим професорським тоном відповів Нед. — Та чи не простіше було б арештувати його зараз, коли він від’їжджає од будинку он у тій машині, а не чекати на його повернення?

Машина мчала бічною вулицею зі швидкістю шістдесят миль за годину. Коли вона проїздила повз нас, я побачив Джо, який сидів на задньому сидінні.

— Зупини їх! — закричав я головним чином самому собі, бо сидів за кермом. Я водночас натиснув на акселератор і рвонув важіль перемикання швидкостей, та пуття від цього не було ніякого.

Зупинив їх Нед. Крик мій пролунав як наказ. Нед висунув голову назовні, і я зразу зрозумів, чому більша частина приладів змонтована у нього в тулубі. Напевно, і мозок теж. У голові, ясна річ, залишалося мало місця, раз там була схована така гармата.

Сімдесятиміліметрова безвідмовна гармата. Пластинка, що прикривала те місце, де в людей буває ніс, ковзнула вбік, і показалося велике жерло. Здорово зроблено, якщо подумати. Точно між очима, щоби було зручніше цілитися. Гармату вміщено високо, лазити за нею не треба.

Бум! Бум! Я ледве не оглух. Певна річ, Нед був відмінним стрільцем — я теж був би відмінним, якби мав обчислювальну машину замість мозку. Він продірявив задні скати, і машина, зашльопавши по бруку, зупинилася. Я повільно вибирався назовні, а Нед рвонув уперед із спринтерською швидкістю.

Цим разом вони навіть не пробували тікати. Залишки їхньої мужності випарувалися, коли вони побачили між очима в Неда димне жерло гармати. роботи акуратні щодо цього, і, треба гадати, він навмисно не прибрав усередину гармату. Видно, в них у школі роботів вивчають психологію.

В машині сиділо троє чоловіків, і всі вони задрал и руки вгору, як у останньому кадрі ковбойського фільму. Підлога машини була поспіль уставлена валізками.

Опору ніхто не вчинив.

Китаєць Джо тільки забурчав, коли Нед сказав мені, що справжнє ім’я Джо — Стентін і що на Ельмірі його ждуть не діждуться, аби посадовити на електричний стілець. Я обіцяв Джо-Стентінові, що матиму задоволення доставити його на місце в той же день. Хай він і не пробує ухилитися від покарання за допомогою місцевих властей. А тих двох судитимуть у Канал-сіті.

День був дуже клопітний.

Відтоді настав спокій. Біллі виписався з лікарні і носить мої сержантські нашивки. Навіть Фетс повернувся, хоча тепер