День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

Тримає в пухких білих руках своїх Государиня наша табакерку золоту, діамантовими прищами обсипану. Дістає з табакерки дрібку тютюну, запускає в ніздрю. Завмирає. Дивиться на мене своїми вологими чорними очима. Чхає. Та так, що бузкові підвіски на люстрі здригаються.

— Ох, смерть… — відкидає Государиня голову свою на чотири подушки.

Отирає їй служниця ніс хусткою батистовою, підносить чарку коньяку. Без цього ранок у Государині нашої не починається.

А ранок у неї — коли в нас вечір.

— Тань, ванну!

Служниця виходить. Государиня коньячок лимоном закушує, руку мені простягає. Підхоплюю руку її важку. Спираючись на мене, встає з ложа. Плескає в долоні важко, іде до дверей бузкових. Відчиняються двері. Впливає туди Государиня наша. Огрядна вона тілом, висока, ставна. Тілесами великими, білими не обділив її Господь.

Стоячи в опочивальні, проводжаю поглядом широку Государиню нашу.

— Чого став, іди сюди.

Іду покірно за нею до просторої біломармурової ванни. Тут уже дві інші служниці метушаться, ванну готують, відкривають шампанське. Бере вузький келих Государиня, сідає на унітаз.

Завжди так у неї — спершу трішки коньяку, потім уже шампанського. Справляє нужду Государиня, попиваючи з келиха.

Встає:

— Ну» чого мовчиш? Розказуй.

А сама руки білі свої догори зводить. Миттю знімають служниці з неї сорочку нічну. Опускаю очі додолу, встигаючи вкотре помітити, яке пишне й білошкіре тіло Государині нашої. Ой, нема такого іншого… Спускається вона сходами мармуровими у ванну наповнену. Сідає.

— Государине, усе зробив. Парасковія сказала — сьогодні вночі. Зробила все як слід.

Мовчить Государиня. П’є шампанське. Зітхає. Так, що піна у ванні погойдується.

— Уночі? — перепитує. — Це… по-вашому?

— По-нашому, Государине.

— По-моєму, значить — в обід… Добре.

Знову зітхає. Допиває келих. Подають їй новий.

— Чого просила ясновидиця?

— Оселедців балтійських, насіння папороті й книг.

— Книг?

— Так. Для каміна.

— А-а-а… — згадує вона.

Заходить без стуку головна служниця:

— Государине, діти прийшли.

— Уже? Клич сюди.

Служниця іде й повертається з десятирічними близнюками — Андрюшею та Агафією. Близнюки вбігають, кидаються до матері. Зводиться Государиня з ванної, оголюючись по пояс, груди широчезні прикриваючи, діти цілують її в щоки:

— Доброго ранку, матінко!

Обнімає вона їх, келих з шампанським не випускаючи:

— Доброго ранку, рідні. Запізнилась я сьогодні, думала, поснідаємо разом.

— Мам, ми вже повечеряли! — кричить їй Андрюша й б’є долонею по воді.

— Ну й славно… — витирає вона бризки піни з обличчя.

— Мамуль, а я в «Гоцзе»[30] виграла! Я знайшла баоцзянь![31]

— Хаоханьцзи[32], — Государиня цілує доньку. — Мінмін[33].

Китайська в Государині нашої доволі-таки старомодна…

— А я в «Гоцзе» вже давно виграв! — Андрюша хлюпає водою на сестру.

— Шагуа![34] — хлюпає у відповідь Агафія.

— Гашенько, Андрюшо… — морщиться, вигинаючи красиві чорні брови, Государиня, як і раніше прикриваючи груди й у ванну занурюючись. — Де тато?

— Тато у войнушкіних! — Андрюша витягає з кобури іграшковий пістолет, цілиться в мене. — Тью-у-у-у!

Червоний промінь прицілу впирається мені в лоб. Я посміхаюсь.

— Пу! — натискає Андрюша спуск, і крихітна кулька влучає мені в лоб.

І відскакує.

Я посміхаюсь майбутньому спадкоємцеві державності російської.

— Де Государ? — питає Государиня у наставника, що стоїть за дверима.

— У Воєнному Приказі, Государине. Нині ювілей Андріївського корпусу.

— Так. Значить, нікому зі мною поснідати… — зітхає Государиня, беручи із золотого підноса новий келих із шампанським. — Гаразд, ідіть усі…

Діти, слуги і я рушаємо до дверей.

— Комяго!

Обертаюсь.

— Поснідай із мною.

— Слухаюсь, Государине.

Чекаю на Государиню нашу в малій їдальні. Честь мені небачена випала — розділити ранкову трапезу з пані нашою. Снідає Государиня ввечері зазвічай якщо не з Государем, то з кимось із Внутрішнього Кола — із графинею Борисовою або ж із княгинею Волковою. Із нахлібницями своїми численними вона тільки підвечерює. А це вже далеко за північ.

Вечеряє Государиня наша завжди зі сходом сонця.

Сиджу за столом, до сніданку готовим, трояндами білими прикрашеним, золотим посудом і кришталем сервірованим. Стоять біля стін четверо слуг у каптанах смарагдово-сріблястих.

Уже сорок хвилин минуло, а Государині все нема. Довго робить вона ранковий туалет свій. Сиджу, думаю про пані нашу.

Складно їй із багатьох причин. Не тільки через жіночі слабкості.

Але й через кров. Государиня наша юдейка наполовину. І нікуди від цього не дінешся. Почасти через те стільки пасквілів на неї пишуть, стільки пліток і чуток розходиться по Москві та по Росії.

Я до євреїв завжди спокійно ставився. Батько мій покійний теж жидоїдом не був. Казав, бувало, що кожен, хто грає на скрипці понад 10 років, автоматично євреєм стає. Матінка так само, вічна пам’ять їй, євреїв спокійно сприймала, але казала, що для держави нашої небезпечні не жиди, а піджидки, які, бувши по крові руськими, ходять під жидами. А дідусь-математик, коли я підлітком не хотів німецьку мову вчити, декламував віршик, ним самим складений, пародію на відомий вірш радянського поета Маяковського[35]:

Да будь я евреем преклонных годов,

И то — nicht zweifelnd und bitter,

Немецкий я б выучил только за то,

Что им разговаривал Гитлер[36].

Але не всі були такими жидолюбами, як родичі мої. Траплялися й прояви, та й кров юдейська на землі російській проливалася.

Усе це тривало й жевріло аж до Указу Государевого «Про імена православні». За указом цим, усі громадяни російські, не хрещені в православ’я, повинні носити не православні імена, а імена, відповідні до національності ‘їхньої. Після чого чимало наших Борисів стали Борухами, Віктори — Агвідорами, а Льви — Лейбами.

Так Государ наш премудрий розв’язав остаточно й безповоротно єврейське питання в Росії, Узяв він під крило своє всіх розумних євреїв. А дурні розсіялись. І швидко з’ясувалося, що євреї доволі корисні для держави Російської. Незамінні вони в казначейських, торгових і посольських справах.

Але з Государинею — інакша річ. Тут навіть і не єврейське питання. А питання чистоти крові. Була б Государиня наша наполовину татарка або чеченка — проблема та сама лишалася б.

І нікуди від цього вже не дінешся. І слава Богу…

Розчиняються білі двері, залітає до малої їдальні левретка Катерина, обнюхує мене, дзявкає двічі, чхає по-собачому, застрибує на своє крісло. Я ж устаю, дивлюся у двері розчинені із застиглими по боках слугами. Статечні й упевнені кроки наближаються, наростають, і — у шелесті сукні з темно-синього шовку з’являється в дверному прорізі Государиня наша. Велика вона, широка, ставна. Віяло складене в сильній руці її. Волосся розкішне прибране, вкладене, заколоте золотими гребенями, що коштовним камінням переливаються. На шиї в Государині кільце оксамитове