День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

Нечутно наближаються до мене слуги ясновидиці. Ніби тіні вони зі світу потойбічного: прохолодні 'їхні руки, непроникні обличчя. Забирають у мене зброю, мобіло, каптан, куртку, шапку, чоботи. Залишаюсь я в сорочці, у підштаниках та в шкарпетках козячих. Простягаю руки назад. Вдягають на мене слуги безшумні шовковий халат китайський, застібають ґудзики матерчаті, взувають ноги в м’які капці. Так тут заведено з усіма. І графи, і князі, і вельможі столичні з Кола Внутрішнього в халати перевдягаються, коли ясновидицю відвідують.

Проходжу всередину будинку. Як завжди — порожньо й тихо. Стоять у напівмороці вази китайські, звірі, з каменя виточені.

Видніються на стінах ієрогліфи, що про мудрість і вічність нагадують.

Голос китайця:

— Пані чекає на вас біля вогню.

Значить, знову в камінній говорити будемо. Любить вона перед вогнем розмови вести. Чи — просто мерзне? Хоча на вогонь дивитися — задоволення велике. Як наш Батя каже — три речі є, на які хочеться дивитися й дивитися невідривно: вогонь, море й чужа робота.

Проводять мене безшумні стражники в камінну палату. Сутінки тут, тихо. Тільки дрова в каміні широкому горять, потріскують.

Але це не тільки дрова, а й книги. Книги впереміш із дровами березовими — як завжди в ясновидиці. І поруч з каміном — купка дров та купка книг. Цікаво, що сьогодні палить ясновидиця?

Минулого разу вона поезію палила.

Двері відчиняються, лунає шурхіт. Прийшла.

Обертаюся. Іде до мене ясновидиця Парасковія на незмінних своїх милицях, що синім світяться, тягнучи ноги тонкі по підлозі, втупившись у мене непорушно-веселими очима своїми. Шурх, шурх, шурх. Це ноги її по підлозі гранітній тягнуться. Це її звук.

— Здрастуй, голубе.

— Здрастуй, Парасковіє Мамонтівно.

Плавно рухається вона, ніби на ковзанах по льоду ковзає. Підходить зовсім близько, завмирає. Дивлюся в обличчя її. Незвичайне це обличчя. Іншого такого нема в усій Росії. Не жіноче воно й не чоловіче, не старе й не молоде, не сумне й не веселе, не зле й не добре. А ось очі її зелені — веселі завжди. Ну, та ці веселощі нам, простим смертним, не збагнути. Що стоїть за ними — одному Богу звісно.

— Прилетів?

— Прилетів, Парасковіє Мамонтівно.

— Сідай.

Сідаю в крісло перед каміном. Вона опускається на свій стілець із темного дерева. Киває слузі. Той бере книгу з купки, кидає у вогонь.

— Знову зі старим ділом?

— Із тим самим.

— Старе, воно як камінь у воді. Риби довкола каменя того плещуться, а вгорі птахи небесні літають, у повітрі білому грають, птахи пригожі, на людей схожі. А люди обертаються та назад не повертаються. Живуть собі славно та бурмочуть несправно, падають рядами, обкладаються гробами, під землю ходять, із жінок знову виходять.

Замовкла вона, у вогонь дивиться. Мовчу і я. Перед нею завжди якась боязнь у душі прокидається. Я перед Государем так не торопію, як перед Парасковією.

— Знову волосся привіз?

— Привіз.

— І сорочку?

— І сорочку натільну привіз, Парасковіє Мамонтівно.

— Сорочка натільна — від усього вільна, живе-поживає, розуму наживає, прокисне-зістариться, в окропі звариться, просушиться, пропрасується, на коханому покрасується, до тіла пригорнеться, добром відгукнеться.

Дивиться у вогонь. А там горить книга Федора Михайловича Достоєвського «Ідіот». Зайнялася з країв, обкладинка вже димиться. Знову робить ясновидиця знак слузі. Кидає він у вогонь іще одну книгу: Лев Миколайович Толстой «Анна Кареніна». Падає книга важка у вугільний жар оранжевий, лежить, лежить, а потім одразу вся й спалахує. Дивлюсь зачаровано.

— Чого дивишся? Чи книжок ніколи не палив?

— У нас, Парасковіє Мамонтівно, тільки шкідливі книги палять. Сороміцькі та крамольні.

— А ці, по-твоєму, корисні?

— Класика російська корисна для держави.

— Голубе, книги мають бути тільки ділові: із теслярської справи, із пічної, із будівельної, із цегельної, із корабельної, із механічної, із ткацької, із шацької, із токарної, із ливарної, із трошної та із брошної, із електричної та з пластичної.

Не сперечаюся з нею. Остерігаюся. Вона завжди права. Розгнівається — їй людину втришия вигнати нічого не варто. А мені — діло важливе зробити треба.

— Чого мовчиш?

— А що… тут казати?

— Ну, розкажи, що там у вас у Москві коїться?

Знаю, що в домі у ясновидиці немає ні бульок новинарських, ні радіо. Це по-перше. А по-друге — не любить вона нас, опричних. Ну, та не одна вона. І слава Богу…

— У Москві життя благополучне, люди живуть заможно, бунтів нема, будують новий тракт підземний від Савеловського вокзалу до Домодєдова…

— Я не про те, голубе, — уриває вона мене. — Скількох убили сьогодні? Я ж відчуваю — від тебе парною кров’ю несе.

— Придавили одного дворянина.

Дивиться вона на мене пильно, каже:

— Придавили одного, а вивели десять. Кров кров’ю не покриється. Кров на крові закриється. Закриється, знеможе, упріє — переможе. Загоїться кіркою, обернеться міркою, прорветься, розтане, новою кров’ю повстане.

І знов у вогонь витріщається. Її не збагнеш: минулого разу мене ледь не вигнала, дізнавшись, що на Лобному місці шістьох дяків із Торговельної Палати відчухрали. Сичала, що кровопивці ми темні. А позаминулого разу, дізнавшись про страту далекосхідного воєводи, сказала — мало…

— Государ ваш — біла береза. А на березі тій сучок сухий. А на сучку шуліка сидить, білку живу в спину клює, білка зубами скрегоче, якщо послухати вухом чистим — у скреготі тому два слова чутно: «ключ» і «схід». Розумієш, голубе?

Мовчу. Їй говорити будь-що дозволено. Б’є вона мене своєю рукою кістлявою по лобі:

— Думай!

Що тут думати? Думай — не думай, все одно ні чорта не збагнеш.

— Що між словами цими міститься?

— Не розумію, Парасковіє Мамонтівно. Може… дупло?

— Розумом ти скорботний, голубе. Не дупло, а Росія.

Он воно як… Росія. Коли — Росія, я очі додолу зразу опускаю. У вогонь дивлюсь. А там горять «Ідіот» і «Анна Кареніна».

І маю сказати — добре горять. Узагалі, книги добре горять. А вже рукописи — як порох. Бачив я чимало вогнищ із книжок-рукописів — і в нас на подвір’ї і в Таємному Приказі. Та й сама Письменницька Палата палила на Манежній, від власних крамольників очищаючись, нам роботи відбавляючи. Одне можу сказати — біля книжкових багать завжди якось тепло дуже. Теплий вогонь цей.

А ще тепліше було вісімнадцять років тому. Тоді на Красній площі палив народ наш свої закордонні паспорти. Ото було багаття!

На мене, підлітка, тоді це сильне враження справило. У січні, по лютому морозу несли люди на заклик Государя свої закордонні паспорти на головну