День опричника - Володимир Георгійович Сорокін
На моїй бульці — тигри в клітках, радянські куховарки, а я ‘їх геть не бачу. Тут поруч — жертва держави Російської сидить. Як же з нею вчинили? Прізвища навіть не змінила, взяла подвійне.
Горда. Замовляю докладну біографію: 32 роки, одружена з Борисом Штейном, торговцем текстилем, у той час 6 років прожила на засланні разом із матір’ю й молодшим братом, за освітою юрист, ядро характеру — «Сестра-бігунка, 18», лівша, ламала ключицю, слабкі легені, погані зуби, двічі пережила викидень, на третій раз народила хлопчика, живе тепер в Оренбурзі, любить стріляти з лука, грати в шахи й співати під гітару російські романси.
Вимикаю своїх тигрів, намагаюсь задрімати.
Але думки самі в голову лізуть: от сидить поруч людина, яка назавжди образу зачаїла. І не тільки на нас, опричних, але й на самого Государя. І з людиною цією вже нічого вдіяти не можна.
Але ж вона сина виховує, і, мабуть, щочетверга в них зі Штейном сімейні прийоми, інтелігенція оренбурзька збирається. Співають вони романси, п’ють чай із вишневим варенням, а потім — розмови ведуть. І не треба бути Параскою-ясновидицею, щоб здогадатися, про що й про кого вони говорять…
І таких от людей після всього — сотні сотень. А з дітьми та з чоловіками-дружинами — тисячі тисяч. А це вже сила неабияка, що обліку потребує. Тут думати наперед треба, прораховувати ходи. І те, що ‘їх із місць нажитих столичних позганяли, та по оренбургах-красноярськах порозпихали, це не вихід, не рішення.
Одне слово: милостивий Государ наш. Ну, і слава Богу…
Усе-таки задрімати пощастило.
Навіть уві сні щось мерехтливе й вислизаюче бачив. Але не білого коня — дрібне щось, розсипчасте, тужливе…
Отямився, коли вже посадку оголосили. Зиркнув краєм ока на бульку з фільмою історичною: а там уже розв’язка, допит у Таємному Приказі, диба, щипці розпечені, спотворене злістю обличчя міністра:
— Ненавиджу… як я вас ненавиджу!
I — фінал, останні кадри: стоїть Государ, іще молодий, на тлі пейзажу рідного, залитого сонцем світанковим, стоїть із першою цеглиною в руках, дивиться на Захід і промовляє заповітне:
— Велика Російська Стіна!
Приземляємось.
Зустрічає мене біля літака Потроха: молодий, червонощокий, кирпатий, із чубом перезолоченим. Сідаю в його «мерина», і як завжди відчуття таке, що це моя машина. Dcji vu. Машини в опричників у всіх однакові — що в Москві, що в Оренбурзі, що в Оймяконі: чотирьохсотсильні «мерини»-купе кольору стиглого помідора.
— Здорово, Потроха.
— Здорово, Ком’яго.
Усі ми один з одним завжди на «ти», одна родина опрична. Хом і разів у півтора я за Потроху старший.
— Що ви тут мишей не ловите? Варто було Чапизі поїхати, все у вас зупинилось.
— Не гарячкуй, Ком’яго. Тут справа сальна. У них гак у ГІриказі. Чапиж із Приказом до останнього в гарних був. А я для них — ніхто. Плече потрібне.
— Так тобі ж ліве плече потрібне, а я з правого!
— Тепер не має значення, Ком’яго. Головне — у тебе Печатка.
При спірній потрібен опричник із повноваженнями.
Знаю, проходили. Опричник із повноваженнями. А це — Печатка. Тільки у дванадцяти опричних Печатка є. У лівій руці вона, у долоні, під шкірою. І забрати її в мене тільки з рукою можна.
— Дякові призначив?
— Авжеж. За чверть години біла нарада.
— Лікарі?
— Усе в нормі.
— Поїхали!
Потроха хвацько вирулює, виїжджає з воріт аеропорту на тракт, дає газу. Мчимо ми з аеропорту не в Оренбург, своїми пуховими хустками та красунями вузькоокими, російсько-китайськими славний, а в протилежний бік. По дорозі Потроха мені справу детальніше викладає. Давненько не працював я з митницею, давненько. Багато нового за цей час з’явилося. Багато такого, про що ми раніше й не здогадувались. З’явилися, наприклад, прозорі нелегали. Виник таємничий «експорт порожніх просторів».
Субтропічне повітря тепер у Сибіру дорого коштує, — женуть обсяги з цим повітрям. Женуть із Піднебесної якісь приставки зі згорнутими бажаннями. Загадка! Слава Богу, нинішня справа простіша.
За чверть години домчав Потроха до Дороги. Я її вже, мабуть, років зо три не бачив. І щоразу, коли бачу, — подих перехоплює.
Дорога! Потужна це річ. Іде вона з Гуанчжоу через Китай, повзе через Казахстан, через Південні Ворота в Південній Стіні нашій, потім — через Росію-матінку й до самого Бреста. А там — прямісінько до Парижа. Дорога Гуанчжоу-Париж. Відтоді як усе світове виробництво всіх головних речей-товарів потихеньку в Китай Великий перетекло, збудували цю Дорогу, що поєднує Європу з Китаєм. Десятисмутова вона, а під землею — чотири лінії для швидкісних потягів. Цілодобово по Дорозі повзуть важкі трейлери з товарами, свистять підземні потяги сріблясті. Дивитися на це — просто диво.
Під’їжджаємо ближче.
Дорога вся потрійним захистом обнесена, охороняється від диверсантів, від кіберпанків відморожених. В’їжджаємо на відстійник. Красивий він, великий, скляний, для шоферів-дальнобійників спеціально обладнаний. Тут тобі й сад зимовий із пальмами, і лазня з басейном, і харчевні китайські, і трактири російські, і тренажерні зали, і будинок розпусти з блядями вправними, і готель, і кінозал, і навіть ковзанка льодяна.
Але ми з Потрохою до нарадної прямуємо. А там уже сидять-чекають-не дочекаються: дяк із Митного Приказу, піддячий звідти ж, нами обсалений, двоє зі Страхової Палати, сотник із Подорожнього Приказу і двоє китайців-представників. Сідаємо з Потрохою, починаємо розмову. Входить китаянка чайна, заварює чай білий, що бадьорість тіла підвищує, розливає з посмішкою кожному. Дяк митний упирається слонярою:
— Потяг чистий, у казахів претензій немає, угода наскрізна, правильна.
Ясна річ, дякові просалили весь потяг, усі дванадцять трейлерів, до самого Бреста. Наше діло — затримати китайців, щоб вони подорожню страхову прострочили, а тут і наша страховка навалиться. А наша страховочка — 3 %. Це на Дорозі кожен собака знає. На ці ось 3 % скарбниця опрична добре зростає. Та й не тільки опрична. Усім правильним вистачає, перепадає. Ці самі 3 % багато правильних витрат закривають. А витрат у нас, у слуг Государевих, безліч. Хіба ж дяк митний, юанями нашпигований, це розуміти хоче?
Сотник подорожній наш. Починає розгойдувати:
— У двох трейлерів китайський техогляд липовий. Потрібна експертиза.
Китаєць заступається:
— Техогляд правильний, ось висновок.
З’являються в повітрі світляні ієрогліфи підтвердження.
Я китайську розмовну опанував, ясна річ, куди тепер без неї. Але з ієрогліфами — болото. Потроха зате вправний у китайській, викопав висновок
