Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс
Хоч він спробував. Коли Бульдог заговорив до нього (щоправда, йому здалося, він роззявив пащу й загарчав на нього), він простяг тремтячу руку й видихнув:
– Любий песику, не кусай старого бідолашного чоловіка.
Але звірі не могли його зрозуміти краще, аніж він розумів їх. Вони не чули слів, а лише невиразний шиплячий шум. Можливо, й добре, що вони не могли його зрозуміти, бо жоден собака, якого я будь-коли знав, а менше всього собака з Нарнії, наділений даром мови, не любить, щоб його називали «любим песиком», так само як і тобі не сподобалося б, якби тебе назвали «маленьким чоловічком».
Тоді дядько Ендру упав і знепритомнів, як мертвий.
– Он воно що, – сказав Дикий Кабан. – Це лише дерево. Так я й думав. (Не забувайте, вони ніколи не бачили, щоб живе створіння втрачало тяму чи навіть падало.)
Бульдог, який обнюхав дядька Ендру з голови до ніг, підняв голову й сказав:
– Це тварина. Безперечно, тварина. І, мабуть, вона тієї самої породи, що й троє інших.
– Мені так не здається, – сказав один із ведмедів. – Тварина не може отак упасти й перевернутися. Ми тварини, і ми не падаємо. Ми стоїмо на ногах. Ось так.
Він піднявся на задні лапи, ступив крок назад, перечепився через низьку гілку й упав на спину.
– Третій жарт, третій жарт, третій жарт! – вигукнула Галка у великому збудженні.
– Я все-таки думаю, що це дерево, – сказав Дикий Кабан.
– Якщо це дерево, – сказав інший Ведмідь, – то на ньому має бути гніздо бджіл.
– Я впевнений, це не дерево, – мовив Борсук. – Мені здалося, це створіння спробувало заговорити, перш ніж звалилося з ніг.
– То був лише вітер у його гіллі, – сказав Дикий Кабан.
– Ти, звичайно, не хочеш сказати, – мовила Галка, звертаючись до Борсука, – що ти вважаєш його твариною, яка вміє розмовляти? Вона не промовила жодного слова.
– А проте, – сказав Слон (то була Слониха, звичайно; її чоловіка, як ви пам’ятаєте, Аслан покликав до себе), – а проте це може бути тварина певного виду. Хіба біла грудка на краю не може бути обличчям? І ці дірки хіба не можуть бути очима й ротом? Носа в нього немає, звісно. Та не можна мати такі вузькі уявлення. Дуже мало з нас мають те, що можна назвати носом.
Вона витяла хобот на повну довжину зі зрозумілою гордістю.
– Я категорично заперечую проти цього зауваження, – сказав Бульдог.
– Слон має цілковиту слушність, – заявив Тапір.
– А я ось що вам скажу, – весело промовив Віслюк. – Можливо, це тварина, яка не вміє розмовляти, але думає, що вміє.
– Чи можна її поставити на ноги? – замислено промовила Слониха.
Вона обережно підняла розм’якле тіло дядька Ендру хоботом і поставила його вертикально на один кінець. На жаль, вона поставила його головою вниз, і двоє монет по півсоверена, три по півкрони й одна – шість пенсів повипадали з його кишені. Але результату не було. Дядько Ендру звалився знову.
– Ви бачите? – сказало кілька голосів. – Ніяка це не тварина. Вона нежива.
– А я кажу вам, це тварина, – заперечив Бульдог. – Самі понюхайте.
– Понюхати – ще не все, – сказала Слониха.
– Ну, якщо чоловік не може довіряти своєму носу, то чому він може довіряти? – засумнівався Бульдог.
– Можливо, своєму мозку, – лагідно відповіла Слониха.
– Я категорично не згоден із таким зауваженням, – заперечив Бульдог.
– Нам усе-таки треба щось із цим робити, – сказала Слониха. – Бо це може бути Зло і тоді його треба показати Аслану. Що думає більшість? Це тварина чи дерево якоїсь породи?
– Дерево! Дерево! – закричало з десяток голосів.
– Дуже добре, – сказала Слониха. – Якщо це дерево, то треба його посадити. Ми повинні викопати яму.
Двоє кротів дуже швидко виконали цю роботу. Виникла невеличка дискусія щодо того, яким боком треба поставити його в яму, і він ледве уникнув того, щоб його поставили вниз головою. Кілька тварин сказали, що його ноги – це, певно, його гілки, а тому сива пухнаста річ (вони мали на увазі його голову) має бути корінням. Але інші сказали, що його роздвоєний кінець більше вимащений у грязюку й ширше розкинутий, як має бути розкинуте коріння. Тож нарешті його посадили головою вгору. Коли вони втоптали землю, вона досягала його колін.
– Це дерево геть зів’яло, – сказав Віслюк.
– Звичайно ж, його треба полити, – погодилася Слониха. – Думаю, я можу стверджувати (вона нікого не хотіла цим образити), що для такої роботи найкраще годиться мій ніс…
– Я категорично заперечую проти такої думки, – озвався Бульдог.
Але Слониха спокійно пішла до річки, наповнила хобот водою й повернулася, щоб дати раду дядькові Ендру. Розумна тварина повторила цю процедуру кілька разів, аж поки вилила на нього не один галон води, і та стікала з його сурдута, так ніби він прийняв ванну в одязі. Зрештою від такого поливання він прийшов до тями й оговтався від непритомності. Але що то було за пробудження! Та ми мусимо покинути його й дозволити йому поміркувати над своїми негідними діяннями (якщо він був спроможний зробити щось таке розумне) і повернутися до важливіших подій.
Аґрус трюхикав із Діґорі на спині, аж поки розмови інших тварин залишилися позаду, й тепер невеличка група, що складалася з Аслана та його обраних радників була зовсім близько. Діґорі знав, що він не може урвати урочисті збори, але в цьому не було потреби. За наказом Аслана, Слон, Круки й решта звірів відійшли. Діґорі зліз із коня й опинився віч-на-віч з Асланом. Аслан був більший, гарніший і золотавіший та грізніший, аніж він його собі уявляв. Він не смів поглянути у його великі очі.
– Будь ласка, містере Лев… Аслане… сер, – сказав Діґорі, – чи не можете ви… чи не можу я… будь ласка, чи не дасте ви мені якогось магічного фрукта з цієї країни, який би допоміг одужати моїй матері?
Він розпачливо сподівався, що Лев скаже: «Так»; він страшенно боявся, що він скаже: «Ні». Але він був збитий
