Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс

Незабаром Діґорі був на спині в Аґруса й улаштувався там дуже зручно, бо він не раз їздив верхи на поні.

– Тепер рушай праворуч, Аґрусе, – попросив він.

– Ти не маєш шматочка тієї білої речовини? – запитав Кінь.

– Боюся, що ні, – відповів Діґорі.

– Що ж, немає то й немає, – сказав Кінь, і вони поскакали.

Цієї миті великий Бульдог, який пирхав носом і дивився на них тяжким поглядом, сказав:

– Погляньте! Чи не бачите ви ще одне з таких створінь онде біля річки, під деревами?

Усі тварини підняли голови й побачили дядька Ендру, який стояв між рододендронами, сподіваючись, що ніхто його не помітить.

– Ходімо й подивімося, хто то такий, – сказали кілька голосів.

Тож поки Аґрус трюхикав із Діґорі на спині в одному напрямку (а Поллі й власник кеба бігли за ними пішки), більшість звірів помчали до дядька Ендру з ревом, гавкотом, хрюканням та іншими криками, що виражали жвавий інтерес.

Ми тепер повинні повернутися трохи назад і розповісти, якими були щойно описані події з погляду дядька Ендру. Вони справили на нього зовсім інше враження, аніж на власника кеба й на дітей. Бо те, що ви бачите й чуєте, великою мірою залежить від того, де саме ви стоїте; воно також залежить від того, до якого типу людей ви належите.

Відколи тварини вперше з’явилися, дядько Ендру відступав усе далі й далі в гущавину дерев. Звичайно, він стежив за ними дуже пильно. Але насправді він не був зацікавлений у тому, що вони роблять, він лише стежив за тим, чи не збираються вони напасти на нього. Як і Відьма, він був жахливо практичним. Він не помітив, що Аслан відбирав по одній парі з кожного виду звірів. Усе, що він бачив (чи думав, що бачить), була велика кількість небезпечних диких звірів, які без певної мети блукали навколо. І він ніяк не міг зрозуміти, чому інші тварини не втікали від великого Лева.

Коли настала знаменна мить і звірі заговорили, він зовсім не зрозумів, що там відбувалося; і то з досить цікавої причини. Коли Лев уперше заспівав, давно, ще коли було зовсім поночі, він збагнув, що ті звуки були піснею. І йому та пісня вельми не сподобалася. Вона примусила його відчувати й думати про речі, яких йому не хотілося відчувати і про які не хотілося думати. Потім, коли зійшло сонце й він побачив, що співає Лев («лише лев», як сказав він сам собі), він доклав усіх зусиль, аби переконати себе в тому, що то не спів і ніколи співом не був, а лише рев, як кожен лев може заревти в зоопарку в нашому власному світі. «Звичайно ж, лев не може заспівати, – подумав він. – Просто я собі це уявив. Мої нерви вийшли з-під контролю. Хто коли чув, як лев співає?» І чим довше й чим гарніше Лев співав, тим упертіше дядько Ендру намагався переконати себе, що він не чує нічого, крім реву. Але проблема в тому, що намагання переконати себе у власній дурості часто досягають успіху. Дядько Ендру його досяг. Незабаром він чув лише рев у пісні Аслана. Невдовзі він уже не міг почути нічого іншого, якби навіть захотів. А коли нарешті Лев заговорив і сказав: «Нарніє, прокинься», дядько не почув жодного слова: він почув лише рик. А коли звірі заговорили у відповідь, він почув лише гавкіт, гарчання, виття і таке інше. А коли звірі засміялися – ну, ви можете це собі уявити. Для дядька Ендру це було найгірше з того, що досі йому доводилося чути. Такий жахливий, кровожерливий рев голодних і розлючених звірів він ніколи не чув у своєму житті. Потім, на свій превеликий жах і гнів, він побачив, як інші троє людей вийшли на чисту місцевість, щоб зустрітися зі звірами.

– Йолопи! – сказав він, звертаючись сам до себе. – Тепер ці хижаки поглинуть кільця разом із дітьми, і я ніколи не зможу повернутися додому. Який він нахабний та егоїстичний хлопець, цей Діґорі! А решта від нього не кращі. Якщо вони хочуть позбутися власного життя – це їхня справа. Але як же бути мені? Вони, схоже, про це зовсім не думають. Ніхто не турбується за мене.

У кінцевому підсумку, коли цілий табун диких звірів кинувся до нього, він обернувся й побіг, рятуючи своє життя. І тепер кожен міг переконатися в тому, що повітря молодого світу було справді корисним для старого джентльмена. У Лондоні він почувався надто старим, щоб побігти. Тут же він біг зі швидкістю, яка поза всяким сумнівом, допомогла б йому виграти стометрівку в будь-якій з елітних шкіл Англії. Приємно було дивитися на розмаяні поли його сурдута. Але, звичайно, все було марно. Багато тварин позад нього були дуже швидкими. Це вперше у своєму житті вони бігли, і їм хотілося успішно використати свої нові м’язи.

– За ним! За ним! – кричали вони. – Можливо, він і є тим Злом. Доженімо його! Учвал! Учвал! Перехоплюйте його! Оточуйте! Не відставайте! Ура!

Через кілька хвилин деякі вже були попереду нього. Вони вишикувалися в ряд і перепинили йому шлях. Інші наближалися ззаду. Хоч би куди він подивився, він бачив жах. Роги великих лосів і величезна морда слона нависали над ним. Важкі серйозні ведмеді й дикі кабани гарчали й хрюкали позад нього. Леопарди й пантери із саркастичними мордами (так йому здавалося) дивились на нього холодним поглядом і махали хвостами. Але найбільше його вразила велика кількість роззявлених пащ. Звірі пороззявляли пащі, щоб було легше дихати. А він думав, вони роззявили пащі, щоб зжерти його.

Дядько Ендру тремтів і хилився то в один бік, то в другий. Він не любив звірів навіть у свої найкращі часи, бо зазвичай дуже боявся їх. І, звісно ж, ті роки, коли він здійснював експерименти над тваринами, привчили його ненавидіти й боятися їх ще більше.

– А тепер, сер, я хотів би знати, – сказав Бульдог своїм голосом, що звучав надто по-діловому, – хто ви такий: тварина, овоч чи мінерал?

Так він сказав насправді. Але те, що почув дядько Ендру, звучало, як: «Гаррр!»

Розділ 11

Діґорі та його дядько опинились у халепі

Ви подумаєте, що звірі були надто тупі, аби відразу не побачити, що дядько Ендру – створіння того самого виду, що й двоє дітей та власник кеба. Але ви повинні пам’ятати, що тварини нічогісінько не знали про одяг. Вони думали, що платтячко Поллі, норфолкська куртка Діґорі та капелюх-котелок власника кеба були такими самими частинами їхніх тіл, як і шерсть