Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс
– Тобі сподобалося, Крилатий? – запитав Аслан.
– Мені було дуже добре, Аслане, – відповів Кінь.
– Ти віднесеш на своїй спині сина Адама до гірської долини, про яку я щойно говорив?
– Як? Тепер? Відразу? – запитав Аґрус, або Крилатий, як ми мусимо тепер його називати. – Ура! Ходи сюди, малий, я возив таких істот, як ти, у себе на спині. Це було давно, давно. Коли були зелені поля. І цукор.
– Про що ці дві дочки Єви шепочуться? – запитав Аслан, дуже несподівано обернувшись до Поллі та дружини власника кеба, які й справді хотіли подружитися.
– Якщо ваша ласка, сер, – сказала цариця Елен (бо саме царицею була тепер дружина власника кеба), – я думаю, дівчинка теж хотіла б вирушити в подорож, якщо це нікому не завдасть клопоту.
– Що скаже Крилатий? – запитав Лев.
– О, я можу взяти собі на спину двох, адже вони ще малі, – сказав Летючий Кінь. – Але сподіваюся, Слон не захоче також покататися на мені.
Слон такого бажання не мав, і новий цар Нарнії допоміг двом дітям вилізти на Коня: тобто він доволі грубо підштовхнув Діґорі й посадив Поллі на спину Крилатого так акуратно й обережно, ніби вона була виготовлена з порцеляни й могла розбитися на черепки.
– Вони вже на тобі, Аґрусе, чи Крилатий, як тебе тепер називають. Це буде дивна подорож. Не лети надто високо, – порадив Аслан. – Не намагайся перелетіти через вершини високих гір, які покриті снігом. Дивись униз на долини, на ділянки зелені й намагайся летіти над ними. Вони завжди вкажуть тобі дорогу. А тепер лети, з моїм благословенням.
– О Крилатий, – сказав Діґорі, нахиляючись уперед і поплескуючи по гладенькій шиї Коня. – Це буде цікаво. Тримайся за мене міцно, Поллі.
У наступну мить земля під ними провалилася вниз і закружляла, коли Крилатий, як величезний голуб, зробив одне або два кола, перш ніж податися в далеку подорож на захід. Дивлячись униз, Поллі майже не бачила царя та цариці, й навіть сам Аслан перетворився на світлу жовту пляму на зеленій траві. Незабаром вітер повіяв їм в обличчя і крила Крилатого стали рівномірно підійматися й опускатися.
Уся барвиста Нарнія зі своїми лугами, скелями, вересом і деревами різних видів лежала, розкинувшись під ними, а річка петляла по ній, наче стрічка зі ртуті. Вони вже могли дивитися через вершини низьких пагорбів, які лежали на півночі з їхнього правого боку. Поза тими пагорбами простягалася велика територія, поросла вересом, що повільно підіймалася до самого обрію. Ліворуч від них гори були набагато вищі, але подекуди виднілися прогалини між ними, де між сосновими лісами, що стояли на крутих схилах, проглядали клапті південних земель, що лежали за ними й здавалися синіми та далекими.
– Мабуть, саме там лежить Древляндія, – припустила Поллі.
– Так, але подивися вперед! – озвався Діґорі.
Бо тепер перед ними піднявся високий бар’єр зі скель і вони були майже засліплені сонячним світлом, яке танцювало на великому водоспаді, де річка з ревом та іскрами спадала в Нарнію з високих західних гір, із яких вона витікала. Вони летіли вже так високо, що гуркіт водоспаду міг бути почутий лише як тоненький неголосний звук, але вони ще не досягли тієї висоти, на якій вони могли б перелетіти через вершини скель.
– Нам доведеться зробити тут кілька зигзагів, – сказав Крилатий. – Тримайтеся міцно.
Він почав літати то туди, то сюди, підіймаючись чимраз вище за кожним обертом. Повітря ставало дедалі холоднішим, і вони чули крики орлів далеко внизу під ними.
– Подивися-но назад! Озирнись, – сказала Поллі.
Там вони побачили всю долину Нарнії, яка простягалася туди, де перед східним обрієм блищало море. І тепер вони були так високо, що могли бачити зовсім маленькі зубчасті гори, які стояли за північно-західними заростями вересу та рівнинами на півдні, що здавалися вкритими піском.
– Я хотів, аби хтось розповів нам, що то за місця, – сказав Діґорі.
– Я сумніваюся, що хтось міг би, – сказала Поллі. – Тобто там нікого немає й нічого не відбувається. Світ виникнув лише сьогодні.
– Але ж люди туди доберуться, – сказав Діґорі. – І тоді понавигадують усяких історій, ти ж знаєш, як то буває.
– І дуже добре, що їх досі немає, – сказала Поллі. – Бо ніхто не став би їх слухати. Адже ані битв, ані прикметних дат там ще не було.
Вони нарешті перелетіли через вершини скель, і через кілька хвилин долина країни Нарнія зникла з виду позаду них. Вони летіли над дикою місцевістю крутих пагорбів і темних лісів, досі тримаючись понад течією річки. Справді високі гори бовваніли попереду. Але сонце тепер світило прямо у вічі мандрівникам і вони не могли бачити речі дуже чітко в цьому напрямку. Бо сонце опускалося нижче й нижче, аж поки західне небо стало схоже на велику піч, наповнену розтопленим золотом; і нарешті сонце сховалося за зубчастою вершиною, що стояла на тлі світла, пласка й окреслена чіткими лініями, наче вирізана з картону.
– Тут не дуже тепло, – завважила Поллі.
– І крила мені починають боліти, – сказав Крилатий. – Немає жодного знаку долини з озером посередині, про яку розповідав Аслан. Чи не варто нам спуститися й пошукати затишного місця, де ми могли б заночувати. Сьогодні ми вже не долетимо до тієї долини.
– Так, і, мабуть, уже час повечеряти? – погодився Діґорі.
Тож Крилатий ковзнув униз. Коли вони наближалися до землі й опускалися між пагорбами, повітря стало тепліше, і після того, як вони перебули стільки годин, нічого не чуючи, крім шуму від крил Крилатого, було приємно почути знову прості земні звуки – дзюрчання річки в її кам’яному ложі та потріскування дерев під легким вітром. Теплі, приємні пахощі нагрітої сонцем землі, трави й квітів долинули до них. Нарешті Крилатий сів. Діґорі скотився з нього й допоміг Поллі спуститися на землю. Обоє з радістю випростали закляклі ноги.
Долина, в яку вони спустилися, була в самому серці гір. Сніжні вершини, одна з яких здавалася рожево-червоною у відблисках сонця, яке щойно сховалося за обрій, височіли над ними.
– Мені хочеться їсти, – сказав Діґорі.
– Що ж, попасімося, – запропонував Крилатий, скубнувши великий пучок трави. Потім підняв голову, яка досі жувала, а травинки визирали обабіч його рота, як вуса, і сказав: – Пригощайтеся обоє. Не
