Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс

Діґорі зробив, як йому сказали. Усі стояли так тихо, що чутно було звук м’якого удару, коли воно впало в грязюку.

– Ти добре його вкинув, – сказав Аслан. – А зараз ходімо на коронацію царя Нарнії Френка і його цариці Елен.

Тепер діти вперше звернули увагу на цих двох. Вони були вдягнені в незвичайний одяг, а з їхніх плечей спадали розкішні довгі мантії; четверо гномів тримали мантію царя, а четверо річкових німф – мантію цариці. Їхні голови були непокриті; але Елен розпустила волосся, що значно прикрасило їй обличчя. Але ні волосся, ні одяг не робили їх відмінними від їхнього колишнього вигляду. Їхні обличчя змінилися, а надто обличчя царя. Уся гострота, хитрість і роздратованість, що їх він набув як власник лондонського кеба, зникли, а мужність і доброта, якими він був наділений завжди, стали значно помітнішими. Можливо, до цього спричинилося повітря нового світу, або розмова з Асланом, або те й те.

– Слово честі, – прошепотів Крилатий, звертаючись до Поллі. – Мій колишній володар змінився не менше за мене. Він тепер справжній володар.

– Так, але не шепочи в моє вухо, бо воно дуже свербить, – завважила Поллі.

– А тепер, – сказав Аслан, – хто-небудь розплутайте хащі, які ви утворили з цих дерев, і подивимося, що там є.

Діґорі побачив, що чотири дерева стояли дуже близько одне до одного, з переплетеними гілками або скріплені прутами, в такий спосіб утворивши щось подібне до клітки. Два слони хоботами й два гноми за допомогою маленьких сокир незабаром усе розплутали. Усередині були три речі. Однією з них було молоде дерево, яке здавалося виготовленим із золота; другою було молоде дерево, що здавалося виготовленим зі срібла; а третьою річчю був жалюгідний суб’єкт у заляпаному грязюкою одязі, що сидів, згорбившись, між тими деревами.

– Господи! – прошепотів Діґорі. – Дядьку Ендру!

Щоб пояснити все це, нам доведеться повернутися трохи назад. Звірі, як ви пам’ятаєте, спробували посадити й полити його. Коли поливання повернуло його до тями, він виявив, що весь мокрий, закопаний по самі стегна в землю (яка швидко перетворилася на грязюку) й оточений більшою кількістю диких тварин, аніж він коли-небудь бачив за все своє життя. Мабуть, немає нічого дивного в тому, що він заволав і почав вити. Це було добре, бо нарешті переконало всіх (навіть Дикого Кабана), що він живий. Тому вони знову викопали його (його штани тепер були у вкрай жалюгідному стані). Як тільки йому звільнилися ноги, він спробував дременути геть, але хобот слона, що обкрутився навколо його стану, зупинив його. Кожен тепер вважав, що дядька Ендру треба тримати десь у безпечному місці, поки Аслан знайде час прийти, побачити його й сказати, що ж із ним робити. Тому вони сплели навколо нього щось подібне до клітки і стали пропонувати йому підживитися всім тим, що спадало їм на думку.

Віслюк назбирав цілий оберемок колючок і кинув йому в клітку, але дядько Ендру не звернув на них ніякої уваги. Білки бомбардували його залпами горіхів, але він лише затулив голову руками й намагався ухилитися від них. Кілька пташок літали на ним туди-сюди й кидали йому черв’яків. Ведмідь був особливо добрим. Пополудні він знайшов гніздо диких бджіл і замість з’їсти мед самому (що він зробив би з великою втіхою), порядний звір приніс його дядькові Ендру. Але це стало найбільшою невдачею з усіх. Ведмідь кинув усю липку масу через верх загорожі, й, на лихо, вона влучила дядькові Ендру просто в обличчя (не всі бджоли були там мертві). Ведмідь, що зовсім був би не проти, якби хтось влучив йому в морду медовим стільником, не міг зрозуміти, чому дядько Ендру хитнувся назад, послизнувся й сів. І йому, звичайно, не пощастило, бо сів він просто на оберемок колючок.

– Хай там як, – сказав Дикий Кабан, – а в рот цього створіння потрапило багато корисного для нього меду.

Звірі щиро прихилилися до свого дивного улюбленця й сподівалися, що Аслан дозволить тримати його як свою домашню тварину. Найрозумніші з них були цілком переконані, що принаймні деякі зі звуків, що вилітали йому з рота, мали якесь значення. Вони назвали його Бренді, бо щось подібне він промовляв найчастіше.

Зрештою їм довелося покинути його на ніч. Аслан був надто заклопотаний протягом усього дня, навчаючи нових царя й царицю та займаючись іншими важливими речами, і не зміг прийти до «бідолашного старого Бренді». Сидячи серед горіхів, груш, яблук і бананів, яких звірі накидали в його клітку, він зрештою мав чим повечеряти. Але навряд чи він перебув приємну ніч.

– Дістаньте це створіння, – звелів Аслан.

Один зі слонів підняв дядька Ендру хоботом і поклав його під ноги Лева.

Дядько був надто переляканий, аби бодай ворухнутися.

– Будь ласка, Аслане, – промовила Поллі. – Ви можете сказати щось таке, щоб він перестав боятися? І щось таке, що відбило б у нього охоту повернутися сюди знову?

– Ти думаєш, він захоче сюди повернутися? – запитав Аслан.

– Розумієте, Аслане, – сказала Поллі, – він може послати когось іншого. Він дуже збуджений тим, як сталевий брус із ліхтарного стовпа виріс у дерево ліхтарного стовпа, й він думає…

– Він думає дурниці, дитино, – урвав Аслан. – Цей світ буятиме життям протягом кількох днів, бо пісня, якою я розбудив його до життя, досі лунає в повітрі й тремтить у землі. Але вона лунатиме недовго. Проте я не можу сказати про це старому грішнику, бо він зробив себе неспроможним почути мій голос. Коли я заговорю до нього, він почує лише рик і рев. О сини Адама, як розумно ви захистилися від усього того, що може дати вам користь! Але я маю для нього лише один подарунок, який він спроможний прийняти.

Він доволі сумно опустив свою велику голову й дихнув у нажахане обличчя земного чаклуна.

– Засни, – сказав він. – Засни й на кілька годин відокрем себе від тих страждань, які ти вигадав для себе.

Дядько Ендру негайно простягся на землі, заплющив очі й став дихати спокійно та мирно.

– Заберіть його звідси й покладіть спати, – сказав Аслан. – А тепер гноми! Покажіть своє ковальське вміння. Я хочу подивитись, як ви зробите дві корони для своїх царя та цариці.

Більше гномів, аніж ви можете собі уявити, метнулися до Золотого Дерева. Вони обтрусили все його листя, і вмить відламали кілька гілок. Тепер діти змогли побачити, що те дерево не тільки здавалося золотим,