Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс
– Ні, дякую, – сказав Діґорі. – Я не налаштований жити далі після того, як усі, кого я знаю, помруть. Я ліпше житиму протягом відведеного людині часу, помру й потраплю на небо.
– Але що буде з твоєю матір’ю, яку ти нібито так любиш?
– А до чого тут моя мати? – запитав Діґорі.
– Хіба ти не розумієш, йолопе, що один шматочок цього яблука зцілить її? Ти маєш його у своїй кишені. Ми тут самі-одні, а Лев далеко. Використай свою магію й повертайся у свій світ. Через хвилину ти вже будеш біля ліжка матері й даси їй яблуко. Через п’ять хвилин ти побачиш, як повертається здоровий колір на її обличчя. Вона скаже тобі, що біль минув. А потім скаже, що вона почувається набагато сильнішою. Потім вона засне – подумай про це; години солодкого здорового сну, без болю, без ліків. Наступного дня всі говоритимуть, як чудесно вона одужала. Незабаром із нею знову буде все гаразд. Усі почуватимуться добре. Твій дім знову стане щасливим. Ти будеш таким, як усі інші хлопці.
– Ох! – видихнув Діґорі, ніби його вдарили, і притулив долоню до лоба.
Бо він зрозумів, що жахливий вибір тепер лежить перед ним.
– Що Лев зробив для тебе, чому ти маєш бути його рабом? – запитала Відьма. – Що він може зробити для тебе, коли ти повернешся у власний світ? І що подумає твоя мати, коли довідається, що ти міг вилікувати її біль, і повернути її в життя, і врятувати серце свого батька, а ти не захотів – ти вирішив ліпше виконати доручення дикого звіра в дивному світі, до якого тобі немає ніякого діла?
– Я… я не вважаю його диким звіром, – пробелькотів Діґорі, насилу видобувши голос із пересохлого рота. – Він… я не знаю…
– У такому разі він щось гірше, аніж дикий звір, – заявила Відьма. – Подивися, на що він тебе перетворив. Яким він зробив тебе безсердечним. Він це робить з усіма, хто його слухає. Ти жорстокий і безжальний хлопець! Ти ліпше дозволиш своїй матері вмерти, ніж…
– О, заткнися, – урвав її Діґорі тим самим жалюгідним голосом. – Ти думаєш, я нічого не розумію? Але я… я пообіцяв.
– Так, але ж ти не знав, що саме ти обіцяєш. І ніхто не зміг тебе остерегти.
– Моїй… матері… – сказав Діґорі, з великими труднощами видобуваючи із себе слова, – це не сподобалося б, вона страшенно сувора щодо дотримання обіцянок, до заборони красти й до всіх таких речей. Вона сказала б мені, щоб я так не робив, неодмінно сказала б, якби вона була тут.
– Але їй не обов’язково знати, – завважила Відьма таким лагідним голосом, якого ви не сподівалися б почути від особи з таким жорстоким виразом обличчям. – Тобі не обов’язково розповідати їй, як ти здобув яблуко. І твоєму батькові теж. Ніхто у твоєму світі не повинен нічого знати про цю історію. Тобі, либонь, краще не брати у свій світ ту дівчинку.
Саме тут Відьма припустилася фатальної помилки. Звичайно, Діґорі знав, що Поллі могла повернутися додому, скориставшись власним кільцем так само легко, як він скористався б своїм. Та, мабуть, Відьма цього не знала. І її підла пропозиція, щоб він не взяв із собою Поллі, раптом зробила нещирим і фальшивим усе, що вона говорила. І навіть почуваючи себе вкрай нещасним, він відчув, як у голові йому прояснилося, й сказав (зміненим і набагато гучнішим голосом):
– Послухай-но. Яке тобі діло до мене та до моїх справ? Чому раптом ти відчула таку глибоку любов до моєї матері? Навіщо вона тобі? Яка твоя гра?
– Молодець, Діґорі, – прошепотіла Поллі йому на вухо. – Швидше! Відлітаймо звідси.
Вона не наважилася нічого сказати під час розмови Діґорі з Відьмою, бо ви ж повинні зрозуміти, що помирала не її мати.
– Тоді в дорогу, – сказав Діґорі, посадивши її на спину Крилатого й залізши туди сам так швидко, як тільки міг.
Кінь розгорнув крила.
– Летіть собі, йолопи, – сказала Відьма. – Ти згадаєш про мене, хлопче, коли помиратимеш, слабкий і хворий, і тоді згадай, як ти втратив нагоду здобути собі вічну юність. Більш ніхто тобі її не запропонує.
Вони були вже так високо, що майже її не чули. До того ж Відьма не гаяла часу, дивлячись на них. Вони побачили, як вона подалася на північ, униз по схилу пагорба.
Того дня вони прокинулися рано, й те, що сталося в саду, не забрало багато часу, тому Крилатий і Поллі обоє сказали, що вони легко долетять до Нарнії, перш ніж почне смеркатися. Діґорі не озивався під час зворотної подорожі, й інші соромилися заговорити до нього. Він був дуже сумний і протягом усього часу не відчував переконаності, що вчинив правильно. Та щоразу, коли він згадував блискучі сльози в очах Аслана, впевненість поверталася до нього.
Протягом усього дня Крилатий летів, не стомлюючись, на схід, де йому допомагала зорієнтуватися річка, крізь гори й над пагорбами, укритими диким лісом, а потім над великим водоспадом і вниз, униз, туди, де ліси Нарнії були затьмарені тінню могутньої скелі, потім нарешті, коли небо позад них почервоніло від призахідного сонця, він побачив місце, де багато створінь зібралися разом біля річки. А незабаром угледів серед них і самого Аслана. Крилатий ковзнув униз, витягнув свої чотири ноги, стулив крила, приземлився, трохи пробігши чвалом, і зупинився. Діти злізли на землю. Діґорі побачив усіх тварин, гномів, сатирів, німф та інших створінь, які розходилися ліворуч і праворуч, щоб дати йому дорогу. Він підійшов до Аслана, подав йому яблуко й сказав:
– Я приніс вам яблуко, сер.
Розділ 14
Саджання дерева
– Добре зроблено, – сказав Аслан голосом, від якого затремтіла земля.
Діґорі зрозумів, що всі нарнійці почули ці слова і що історію про них розповідатимуть від батька до сина в цьому новому світі протягом сотень років, а може, й вічно. Але не було небезпеки, що він зазнається, тепер, коли він був віч-на-віч з Асланом. Тепер він відчув, що може прямо дивитися в очі Лева. Він забув про свої турботи й почувався абсолютно задоволеним.
