Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс

– Подобається! – вигукнув дядько Ендру. – Подивися, в якому стані я перебуваю. А це були мій найкращий сурдут і найкраща камізелька. – Він і справді мав жахливий вигляд. Бо, звичайно ж, чим ліпше ти вдягнувся на початку, тим гірший вигляд ти маєш після того, як виліз із розтрощеного кеба й упав обличчям у брудний струмок. – Я не кажу, – додав він, – що це не надзвичайно цікаве місце. Якби я був молодший, можливо, я знайшов би енергійного молодика, якого послав би сюди на розвідку. Одного з тих, які полюбляють полювати на великих звірів. Ця країна може дати велику користь. Клімат тут чудовий. Я ніколи не дихав таким повітрям. Думаю, я поводився б інакше, якби обставини були сприятливішими. Якби в нас була бодай рушниця.

– До біса рушниці, – урвав його власник кеба. – Піду, мабуть, і витру Аґрусу спину. У цього коня більше тямки, ніж у деяких людей, що їх я знаю.

Він пішов до Аґруса, і звідти почулося те шарудіння, яке створюють конюхи, коли обтирають коней.

– Ти досі думаєш, що Лева можна було б убити з рушниці? – запитав Діґорі. – Він навіть не помітив, коли його вдарили сталевим брусом.

– Попри всі її вади, – сказав дядько Ендру, – це хоробра дівка, мій хлопче. Як їй вистачило сміливості утнути таку річ!

Він потер руки й клацнув суглобами, так ніби знову забув, як Відьма знущалася з нього, коли була з ним поруч.

– Вона вчинила підло, – сказала Поллі. – Яку шкоду він їй заподіяв?

– Отакої! Що це? – вигукнув Діґорі. – Він кинувся вперед, щоб роздивитися щось лише за кілька ярдів від них. – А ходи-но сюди, Поллі. Ходи сюди й подивись.

Дядько Ендру пішов із нею; не тому що йому було цікаво, а тому, що хотів перебувати недалеко від дітей – йому міг випасти шанс украсти їхні кільця. Та коли він побачив те, на що дивився Діґорі, то навіть у нього прокинувся інтерес. То була досконала маленька модель ліхтарного стовпа близько трьох футів заввишки, але вона ставала довшою й товщою, поки вони на неї дивилися; власне, вона росла, як ростуть дерева.

– Вона також жива – я хочу сказати, освітлена, – мовив Діґорі.

І так воно й було. Хоча, звичайно, під яскравим сонцем крихітне полум’я в ліхтарі було нелегко побачити, якщо на нього не падала твоя тінь.

– Дивовижно, справді дивовижно, – промурмотів дядько Ендру. – Навіть я ніколи не думав про магію в такому плані. Ми перебуваємо у світі, де все оживає й росте, навіть ліхтарний стовп. Але мене цікавить, із якого насіння ростуть ліхтарні стовпи?

– Ти хіба не бачиш? – здивувався Діґорі. – Це саме те місце, де впав сталевий брус, той сталевий брус, який вона відірвала від ліхтарного стовпа в нашому світі. Він занурився у ґрунт і тепер проростає молодим ліхтарним стовпом. (Але він уже не був таким молодим; він був заввишки, як Діґорі, коли хлопець промовляв ці слова.)

– А й справді! Дивовижно! Дивовижно! – сказав дядько Ендру, потираючи руки сильніше, ніж зазвичай. – Ха, ха! Вони сміялися з моєї магії. Та дурепа, моя сестра, вважає мене божевільним. Цікаво, що скажуть вони тепер? Я відкрив світ, де все буяє життям і зростанням. Колумб, вони люблять говорити про Колумба. Але хіба можна порівняти Америку з усім цим? Комерційні можливості цієї країни не мають меж. Принеси сюди кілька шматків заліза, закопай їх, і вони виростуть у нові залізничні паротяги, військові кораблі, що завгодно. Вони нічого не коштуватимуть, а в Англії я зможу продавати їх за будь-яку ціну. Я стану мільйонером. А який тут клімат! Я вже почуваюся на багато років молодшим. Я зможу обладнати тут курорт. Добрий санаторій, тут побудований, даватиме двадцять тисяч прибутку на рік. Звичайно, мені доведеться втаємничити кількох людей у свою справу. Насамперед треба вбити цього звіра.

– Ви схожі на Відьму, – завважила Поллі. – Вам би тільки вбивати.

– А що стосується мене, – провадив дядько Ендру, далі викладаючи свої щасливі мрії, – то годі вгадати, скільки років я проживу, якщо оселюся тут. А це дуже багато важить для чоловіка, якому стукнуло шістдесят. Я не здивувався б, якби в цій країні я ніколи б не ставав старшим навіть на один день! Приголомшливо! Край Молодості!

– Он як! – вигукнув Діґорі. – Край Молодості! Ти думаєш, він і справді такий? – Бо він пам’ятав, що сказала тітка Летті леді, яка принесла їм виноград, і ця солодка надія знову ожила в ньому. – Дядьку Ендру, – запитав він, – ти думаєш, моя мати могла б тут вилікуватися?

– Про що ти говориш? – відказав дядько Ендру. – Це не аптека. Але я казав…

– Тобі байдужісінько до її здоров’я, – розгнівано сказав Діґорі. – А я сподівався принаймні на твоє співчуття. Зрештою, вона не тільки моя мати, а й твоя сестра. Ну, гаразд. Доведеться мені запитати в самого Лева, чи зможе він допомогти мені.

І він рвучко обернувся й пішов геть. Поллі затрималася на мить, а тоді пішла за ним.

– Куди ви! Стійте! Поверніться! Хлопець збожеволів, – запанікував дядько Ендру.

Він пішов за дітьми на певній відстані. Він не хотів бути надто далеко від зелених кілець і надто близько до Лева.

За кілька хвилин Діґорі дійшов до краю лісу й там зупинився. Лев досі співав. Але тепер пісня знову змінилася. Вона більше нагадувала те, що ми називаємо мелодією, але була тепер набагато бурхливішою. Вона спонукала вас бігати, стрибати, лізти на дерева. Вона заохочувала вас кричати. Вона підштовхувала вас підбігати до інших людей і або обіймати їх, або битися з ними. Завдяки їй Діґорі розпалився, а його обличчя почервоніло. Вона вплинула й на дядька Ендру, бо Діґорі чув, як той сказав:

– Смілива дівчина, справді дуже смілива. Можна пошкодувати, що в неї такий темперамент, надзвичайно вродлива жінка, надзвичайно вродлива.

Але те, як пісня впливала на двох людей, було нічим супроти того, що вона робила зі світом.

Чи можете ви уявити собі, як трав’яниста рівнина булькає, наче вода в горщику? Бо це найточніший опис того, що відбувалося. У всіх напрямках вона утворювала пагорбки. Вони були дуже різного розміру, деякі не більші, аніж купки землі біля кротячих нір, інші – завбільшки з тачку, двоє не менші, аніж котеджі. І ці пагорбки рухалися й роздувалися, аж поки вибухали, розпушена земля вилітала з них фонтанами, і з кожного бугра виходила назовні тварина. Кроти виповзали такі самі, як їх можна побачити в Англії. Собаки вибігали й гавкали відразу, як тільки їхні голови звільнялися від землі й борсалися, як ви