Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс

Перш ніж Діґорі набрав повні груди повітря, сталося багато інших подій. Другий екіпаж підкотив до першого. З нього вистрибнули товстий чоловік у сурдуті й полісмен. Підкотив і третій екіпаж із двома полісменами. Потім з’явилося близько двадцятьох людей (переважно кур’єрів) на велосипедах, усі дзвонили у свої дзвінки, кричали та свистіли. Останнім прибіг натовп роззяв на своїх ногах: усі були розпалені від бігу, але вони втішалися. Вікна позачинялися в усіх будинках на цій вулиці, і покоївка або дворецький стояли в кожних парадних дверях. Вони хотіли помилуватися цікавим видовищем.

Тим часом старий джентльмен, хитаючись і тремтячи, спробував вибиратися з-під уламків першого екіпажа. Кілька людей підбігли, щоб допомогти йому. Та позаяк один тягнув його в один бік, а інший у другий, можливо, він би швидше виліз із-під руїн власними силами. Діґорі здогадався, що старий джентльмен має бути дядьком Ендру, але його обличчя не роздивився.

Капелюх-циліндр на його голові приплюснувся.

Діґорі вибіг на вулицю й приєднався до натовпу.

– Ось вона, та жінка, ось вона! – вигукнув товстий чоловік, показуючи на Ядіс. – Виконуйте свій обов’язок, констеблю. Вона взяла з моєї крамниці на сотні й тисячі фунтів товару. Подивіться на перли на її шиї. Вони мої. І вона подивилася на мене чорним оком, а це ще гірше.

– Чорне око вона справді має, – сказав хтось із натовпу. – І таке гарне чорне око, якого я раніше не бачив. Красуня! І дуже сильна жінка!

– Пропоную вам покласти сирий біфштекс на ваш товар, тоді він буде в безпеці, – сказав хлопець різника.

– То що тут сталося? – запитав найголовніший із полісменів. – Ну ж бо, розкажіть.

– Я ж вам сказав, що вона… – почав товстий чоловік, але тут хтось вигукнув:

– Не дозволяйте старому, який був у кебі, накивати п’ятами. Бо він теж був із нею.

Старий джентльмен, безперечно, не хто інший, як дядько Ендру, щойно вибрався з-під уламків кеба й потирав свої синці.

– Ну ж бо, – сказав полісмен, обертаючись до нього, – розкажіть мені, що тут сталося.

Дядько Ендру промурмотів із-під розчавленого капелюха щось нерозбірливе.

– Облиште це, – суворо сказав йому полісмен. – Тут не до жартів. Скиньте капелюха, ви мене чуєте?

Це було легше сказати, аніж зробити. Дядько Ендру довго й марно змагався зі своїм капелюхом, тож двоє інших полісменів схопили його за криси і стягли з голови.

– Дякую вам, дякую, – сказав дядько Ендру слабким голосом. – Дякую. Господи, я геть розбитий. Якби хтось приніс мені трохи бренді…

– А тепер послухайте, будь ласка, мене, – сказав полісмен, діставши з кишені великий записник і маленький олівець. – Ви відповідаєте за цю молоду жінку?

– Стережіться! – вигукнуло кілька голосів, і полісмен відстрибнув на крок назад саме вчасно.

Кінь буцнув його задньою ногою, яка, напевне, убила б його. Потім Відьма повернула коня так, щоб він дивився на натовп, а його задні ноги опинилися на тротуарі. У її руці з’явився довгий блискучий ніж, і вона почала визволяти коня від розбитого екіпажа.

А Діґорі намагався знайти таке місце, з якого він міг би доторкнутися до Відьми. Це було не так легко, бо з того боку, де він стояв, було надто багато людей. Щоб підійти до неї з протилежного боку, він мав пропхатися між копитами коня й рейками, що обгороджували «площу» довкола будинку. Бо дім Кеттерлі мав підвал. Якщо ви бодай трохи знаєте про коней, а тим більше бачили, в якому стані щойно перебував цей кінь, то ви розумієте, що такий маневр був би дуже небезпечним. Діґорі знав багато про коней, але він стиснув зуби й наготувався проскочити повз грізні задні копита, як тільки настане слушна мить.

Червонопикий чоловік у капелюсі-котелку пропхався наперед натовпу.

– Отакої! – сказав він. – Та це ж мій кінь, на якому вона сидить, і мій кеб, який вона перетворила на купу трісок.

– Говоріть по черзі, – сказав полісмен. – Прошу вас, говоріть по черзі.

– Але ж у нас немає часу, – сказав власник кеба. – Я знаю цього коня краще, ніж ви. Він не звичайний кінь. Його батько був бойовим конем офіцера в кавалерії, справді був. І якщо молода жінка й далі збуджуватиме його, тут станеться вбивство. Пропустіть-но мене до нього.

Полісмен був лише радий, що йому випала добра нагода відійти від коня. Власник кеба підступив до нього на крок, подивився вгору на Ядіс і сказав досить приязним голосом:

– А тепер, міссі, дозвольте мені підійти до його голови, а ви тихенько злізайте. Ви леді, й вам не потрібні всі ці неприємності, хіба не так? Ви хочете піти додому, випити філіжанку смачного чаю і спокійно лягти до ліжка. Вам там стане набагато краще. – Водночас він простяг руку до голови коня зі словами: – Тихше, Аґрусе, тихше, хлопче. Заспокойся.

Тоді вперше озвалася Відьма.

– Собако! – пролунав її холодний лункий голос, заглушивши всі інші звуки. – Собако, відпусти мого царського коня. Я імператриця Ядіс.

Розділ 8

Битва біля ліхтарного стовпа

«Отакої! Так ти гімператриця, чи не так? Ми ще подивимося, яка ти гімператриця», – сказав чийсь голос. Потім пролунав і другий: «Хай живе гімператриця Колні-Гетч[2]!» – і до нього приєдналися чимало голосів. Але вітання перейшли у вибухи реготу, й вона побачила, що всі глузують із неї. Вираз її обличчя змінився, вона переклала ніж у ліву руку і без попередження вчинила те, на що страшно було дивитися. З неймовірною легкістю, так ніби то була звичайнісінька річ у світі, вона простягла праву руку й відірвала від ліхтарного стовпа одну з його сталевих поперечок. Якщо вона втратила частину магічної сили в нашому світі, то не втратила сили фізичної: вона могла зламати сталевий брус, наче цукерку, тож підкинула свою нову зброю в повітря, знову її зловила, помахала нею і пустила коня вперед.

«Тепер мій шанс», – подумав Діґорі. Він проскочив між конем і рейками й рушив уперед. Якби тварина зупинилася бодай на мить, він міг би схопити Відьму за п’яту. Коли він кинувся вперед, то почув огидний тріск і тупий звук удару – то Відьма опустила сталевий брус на шолом головного полісмена; чоловік упав, наче кегля.

– Швидше, Діґорі. Її треба зупинити, – почувся голос поруч.

Це була Поллі, яка вибігла на вулицю, щойно їй дозволили встати з постелі.

– Ти молодець, – сказав Діґорі. – Тримайся за мене міцно. Тобі доведеться надіти кільце. Жовте, не забувай. Але не торкайся його, поки я не закричу.

Пролунав другий тріск, і ще один полісмен упав, як підкошений. Із