Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс
Створіння, які він назвав, вийшли наперед, і він повів їх на схід. Усі інші заговорили, кажучи: «Що, він сказав, увійшло у світ?» – «Ло». – «А що таке Ло?» – «Ні, він сказав не Ло, він сказав: зло». – «А це що таке?»
– Знаєш, Поллі, – сказав Діґорі. – Я повинен піти за ним, за Асланом, тобто за Левом. Я повинен поговорити з ним.
– Ти думаєш, ми зможемо звернутися до нього? – засумнівалася Поллі. – Я не наважилася б.
– Я повинен, – сказав Діґорі. – Я хочу поговорити з ним про матір. Якщо хтось зможе порадити мені, як їй допомогти, то це він.
– Я піду з тобою, – сказав власник кеба. – Мені він подобається. Я не думаю, що інші звірі перешкодять нам підійти до нього. А ще я хочу перекинутися словом з Аґрусом.
Отож усі троє сміливо рушили – або так сміливо, як змогли, – до того місця, де зібралися звірі. Ті були надто захоплені, розмовляючи одні з одними та обираючи собі друзів, і не помітили трьох людей, аж поки вони підійшли зовсім близько; не чули вони й дядька Ендру, який стояв, тремтячи, у розстебнутих черевиках досить далеко й кричав (але не дуже гучним голосом):
– Діґорі! Вернися! Негайно вернися, коли тобі наказують. Я забороняю тобі ступати ще бодай на один крок далі.
Коли нарешті вони увійшли в коло тварин, ті урвали розмову й витріщилися на них.
– Ви бачите? – сказав нарешті Бобер. – В ім’я Аслана, що це за істоти?
– Будь ласка, – почав Діґорі, важко відсапуючись, але тут Кролик сказав:
– Вони схожі на велику салату, ось яка моя думка.
– Ми не салата, – поквапно сказала Поллі. – Нас не варто їсти, ми несмачні.
– Що ти вигадав! – сказав Кріт. – Вони вміють розмовляти. Хто коли-небудь чув про салату, яка розмовляє?
– А може, вони другий жарт? – припустила Галка.
Пантера, яка саме вмивала собі обличчя, на мить перестала вмиватися, щоб сказати:
– Навіть якщо вони й справді другий жарт, то немає нічого кращого за перший. Принаймні я не бачу в них нічого особливо кумедного.
Вона позіхнула й заходилася далі чепуритися.
– О, будь ласка, – сказав Діґорі. – Я дуже поспішаю. Я хочу бачити Лева.
У цей час власник кеба намагався спіймати Аґруса за вухо. Нарешті йому це вдалося.
– Ну ж бо, Аґрусе, друзяко, – сказав він. – Ти мене знаєш. Ти ж не станеш запевняти, ніби вперше бачиш мене.
– Про що ця річ розмовляє з тобою, Коню? – запитали кілька голосів.
– Я, власне, не знаю, – дуже повільно відповів Аґрус. – Я думаю, більшість із нас ще багато не знають ні про що. Але свідомість мені підказує, що раніше я десь бачив таку річ. У мене відчуття, що раніше я жив не тут – чи був не тим, ким я є сьогодні, – перш ніж Аслан розбудив нас усіх кілька хвилин тому. Усе в мене перемішалося. Наче сон. Але у своєму сні я бачив речі, схожі на цих трьох.
– Що? – перепитав власник кеба. – То ти не знаєш мене? Мене, який приносив тобі ввечері гаряче пійло, коли ти був не в настрої? Мене, хто шкрябав тобі шкуру, коли вона в тебе добре свербіла? Мене, хто ніколи не забував накинути на тебе теплу попону, коли тобі було холодно? Я б не подумав, що ти спроможний на таку невдячність, Аґрусе.
– А й справді я дещо пригадую, – замислено сказав Кінь. – Так. Дай-но мені подумати, дай подумати. Атож, ти мав звичай запрягати мене в жахливу чорну тарадайку, а тоді шмагати мене батогом, щоб я побіг, і хоч як далеко я б забіг, та чорна тарадайка завжди торохтіла позад мене.
– Ми мусили заробляти собі на прожиток, – сказав власник кеба. – На твій так само, як і на мій. І якби не існувало роботи й не існувало батога, то не існувало б ні стайні, ні сіна, ні пійла, ні вівса. Бо ти любив овес, коли я міг його дозволити, а ніхто не стане заперечувати, що вівсом я тебе годував.
– Вівсом? – сказав Кінь, піднявши вуха. – Так, я щось пам’ятаю про це. Так, я пригадую дедалі більше. Ти завжди сидів позад мене, а я завжди біг попереду, тягнув тебе й чорну тарадайку. Я знаю, що виконував усю роботу.
– Улітку нам було легше, – сказав власник кеба. – Ти менше працював, а мені не доводилося сидіти на холодному сидінні. Але що ти скажеш про зиму, коли ти все ж таки міг зігрітися, а я сидів угорі з ногами, наче обкладеними кригою, з носом, який відмерзав на вітрі, із занімілими від холоду руками, що майже не могли втримати віжки.
– То була тяжка й жорстока країна, – сказав Аґрус. – Там не було трави. Лише тверде каміння.
– Тут ти маєш рацію, друже, маєш рацію! – сказав власник кеба. – То був світ, у якому жити було нелегко. Я завжди казав, що та бруківка дуже тяжка для кінських копит. Такий він і є, Лондон. Я любив його не більше, аніж ти. Ти був сільським конем, а я – сільським чоловіком. Любив співати в хорі, співав навіть удома. Але для мене то було не життя.
– О, будь ласка, будь ласка. Ви дозволите нам пройти, – запитав Діґорі. – Лев відходить усе далі й далі. А мені конче треба поговорити з ним.
– Послухай-но мене, Аґрусе, – сказав власник кеба. – Молодий джентльмен має на думці якусь проблему, що її хоче обговорити з Левом. Із тим, кого ви називаєте Асланом. Якби ти дозволив йому сісти на тебе верхи (він був би тобі за це дуже вдячний) і повезти його туди, де перебуває Лев. А я й мала дівчинка пішли б за тобою слідом.
– Верхи? – перепитав Аґрус. – О, я пам’ятаю тепер. Це означає, що він сидітиме в мене на спині. Я пам’ятаю, що ти мав одного з двоногих, які мали звичай робити це давно. Він мав по кілька твердих, квадратних шматків білої речовини, які він давав мені. Вони мали чудовий смак і були солодшими, ніж трава.
– А, ти говориш про цукор, – сказав власник кеба.
– Будь ласка, Аґрусе, – попросив Діґорі, – дозволь мені сісти на тебе й повези мене до Аслана.
– Що ж, я не заперечую, – сказав Кінь. – Один раз це можна дозволити. Залізай на мене.
– Мій
