Небіж чаклуна - Клайв Стейплз Льюїс

бачили їх, коли вони борсаються, просунувши голову в невеличкий отвір у живоплоті. Оленів було найцікавіше спостерігати, бо роги, звичайно, витикалися із землі задовго до того, як вивільнялося з-під неї все тіло, тому Діґорі спочатку сприймав їх за дерева. Жаби, які всі виповзали біля річки, відразу стрибали в неї з плюскотом і голосно квакаючи. Пантери, леопарди та подібні звірі зразу сідали, щоб струсити землю зі своїх задніх ніг, а потім підходили до дерев, щоб нагострити пазури на передніх лапах. Хмари птахів злітали з дерев. Тріпотіли крильми метелики. Бджоли вже працювали на квітах, ніби не хотіли згаяти ні секунди. Але найурочистіша мить настала, коли найбільший пагорбок вибухнув, наче землетрус, і назовні вийшов, піднявши голову й витягуючи ноги, ніби одягнені в мішкуваті штани, слон. І тепер пісня Лева майже не долітала до ваших вух; було надто багато каркання, воркування, кукурікання, ревіння, іржання, гавкання, мукання, бекання й реву слонів.

Та хоч Діґорі й не міг більше чути Лева, він його бачив. Звір був такий великий і такий світлий, що хлопець не міг відірвати від нього погляду. Інші тварини, схоже, його не боялися. Так, через мить Діґорі почув позаду стукіт копит; ще через секунду старий кінь, який належав власнику кеба, пробіг клусом повз нього й приєднався до інших звірів. (Повітря, либонь, подобалося йому, як подобалося воно дядькові Ендру. Він уже не скидався на бідолашного старого раба, яким був у Лондоні; він високо підкидав ноги й гордо тримав голову.) І тепер уперше Лев зовсім замовк. Він ходив туди-сюди поміж тварин. І вряди-годи підходив до двох із них (завжди до двох водночас) і доторкався до їхніх носів носом. Він доторкнувся до двох бобрів серед усіх бобрів, до двох леопардів серед усіх леопардів, до двох оленів серед усіх оленів, а решту залишав без уваги. Тварин деяких порід він узагалі проминав. Але ті пари, до яких він доторкався, негайно відходили від своїх родичів і йшли за ним. Нарешті він зупинився, а всі створіння, до яких він доторкався, підійшли й стали навколо нього широким колом. Інші, до яких він не доторкався, порозходилися. Їхні голоси поступово стали нечутними вдалині. Обрані звірі, які залишилися, тепер мовчали, не відриваючи поглядів від Лева. Уперше в цей день запала цілковита тиша, яку порушувало лише дзюрчання води. Серце в Діґорі шалено калатало. Він знав, що нині відбудеться щось дуже врочисте. Він не забув про свою матір, але чудово знав, що навіть заради неї не зміг би урвати те, що готувалося.

Лев, чиї очі ніколи не моргали, дивився на тварин так пильно, ніби хотів спалити їх лише поглядом. І помалу з ними відбувалися зміни. Менші з них – кролики, кроти й такі інші – стали набагато більшими. Великі – особливо це помітно було на слонах – стали трохи меншими. Багато тварин сиділи на задніх ногах. Більшість схилили голови набік, ніби докладали всіх зусиль, аби зрозуміти. Лев роззявив пащу, але жоден звук звідти не вилітав. Він видихнув повітря – то був тривалий і теплий видих, що нахилив усіх звірів, як вітер нахиляє лінію дерев. Далеко згори, від синього склепіння неба, яке затулило зірки, знову долинув їхній спів; чиста, холодна музика. Потім сяйнув спалах (але він нікого не обпалив) чи то з неба, чи то від самого Лева, й кожна краплина крові забриніла в дитячих тілах, а глибокий і дикий голос, якого вони ніколи не чули, сказав:

– Нарніє, Нарніє, Нарніє, прокинься. Люби. Думай. Розмовляй. Будь деревами, які ходять. Будь тваринами, що говорять. Будь священними водами.

Розділ 10

Перший жарт і все інше

То був, звичайно, голос Лева. Діти давно були переконані, що він уміє говорити: проте вони пережили приємний і жахливий шок, коли він справді заговорив.

З дерев вийшли дикі люди, боги, фавни, сатири й гноми. З річки випірнув річковий бог із дочками наядами. І всі ці створіння, і всі звірі та птахи різними голосами, низькими або високими, хрипкими або чистими, відповіли:

– Вітаємо тебе, Аслане. Ми чуємо й підкоряємося. Ми не спимо. Ми любимо. Ми думаємо. Ми говоримо. Ми знаємо.

– Але візьми до уваги, що ми знаємо не так багато, – сказав голос, форкаючи крізь ніс.

Голос, що примусив дітей підстрибнути, то був голос коня, який возив кеб.

– Добрий, старий Аґрус, – утрутилася до розмови Поллі. – Я рада, що він тепер серед тварин, які розмовляють.

А власник кеба, що тепер стояв біля дітей, сказав:

– Нехай мене чорти візьмуть. Але я завжди казав, що цей кінь наділений добром.

– Створіння, я віддаю вам самих себе, – сказав сильний і радісний голос Аслана. – Я віддаю вам навічно цю країну – Нарнію. Я віддаю вам ліси, фруктові дерева, річки. Я віддаю вам зірки і віддаю вам себе. Німі звірі, яких я не обрав, також ваші. Ставтеся до них лагідно й піклуйтеся по них, але не повертайтеся до їхнього способу життя, бо ви перестанете бути тваринами, що вміють говорити. З них вас узяли й до них ви можете повернутися. Не робіть цього.

– Ні, Аслане, ми до них не повернемося, не повернемося, – сказали всі. Але одна весела Галка голосно додала: – А чого нам боятися?

Усі інші закінчили висловлюватися, перш ніж вона це сказала, тож її слова пролунали дуже виразно в мертвій тиші. Можливо, ви зрозумієте, як це жахливо, – щось бовкнути серед мовчазної компанії. Галка так збентежилася, що заховала голову під крило, наче збиралася заснути. А решта істот стали промовляти дивні звуки, які для них є сміхом і яких, звичайно, ніхто не чув у нашому світі. Вони намагалися спочатку придушити цей сміх, але Аслан сказав:

– Смійтеся й не бійтеся, створіння. Тепер, коли ви вже не німі й не дурні, ви не повинні завжди бути серйозними. Бо жарти, як і справедливість, приходять із мовою.

Тому вони далі не стримувалися. І всі так розвеселилися, що сама Галка знову набралася сміливості й сіла на голову коня, який тягав кеб, між його вухами, залопотівши крильми й сказала:

– Аслане! Аслане! Я, либонь, промовила перший жарт? Чи завжди всім розповідатимуть, що перший жарт вигадала я?

– Ні, маленька подруго, – сказав Лев. – Ти не вигадала перший жарт, ти була першим жартом.

І тоді кожен засміявся веселіше, ніж будь-коли; але Галка нічого не мала проти і сміялася разом з усіма, аж поки кінь махнув головою і Галка втратила рівновагу й упала, але згадала про свої крила (вони досі були для неї чимось новим і незвичним), перш ніж ударилася об землю.

– Тепер, – сказав Аслан, – Нарнію облаштовано. Далі ми маємо