Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян

— І давня психологія підлеглих, — скривився рудуватий Ковальчук. — Як на мене, то ліпше опустити його в річку. Щоб не зазнавався.

— А чи не пішли б ви під три чорти? — люб’язно запропонував капітан. — Теж давня традиція.

— Що — з’їли? — зареготав маленький Франтішек. — Ото не чіпай козака ні зблизька, ні здалека! — І, повернувшись лицем до річки, загукав: — Гей, Цибух!.. Ти вже закінчив свої аналізи?

На березі випросталась двометрова постать апатичного біохіміка:

— Можете борсатись! Заборонено тільки тонути!

Вода. Пливке мереживо прозорих хвиль. Тисячі прохолодних язиків, готових послужливо злизувати спеку і втому. І вона, та вода, раптом їх зупинила. Мов сказала кожному: “Досить! Я освіжила ваші м’язи і голови. Тепер повертайтесь у дійсність і не забувайте, що ви — люди”.

Вони покірно вийшли з води — усі п’ятеро. І перезирнулись: ні, тут їм спочинку не знати. Не знати… поки над їхнім сумлінням тяжіє цей моторошний дамоклів меч. І знову колола мовчанка — затяжна й нестерпна. І знову кожен лаяв себе за безсилля, знаючи: не краще почувається і його товариш.

Екіпаж, ніби змовившись, повернувся в головний салон корабля, де сам коїиандир увімкнув екран. Перед очима, як і раніше, постало прекрасне біле місто: його величні храми, розкішні сади і… нажахані смертельною небезпекою мешканці. Завдяки супутникові було добре видно не лише місто, а й усе; що діялось поза ним далеко навкруги. Булом видно, як на рівнинах і пагорбах без упину рухались, переміщувались величезні юрмища двоногих істот. За кілька кілометрів перед містом ця жива маса вправно шикувалась у бойові порядки і з диким виттям кидалась на мури… Смерть і смерть. Її було так багато, що, здавалося, сюди долітає навіть її гнилий нудотний запах.

Доки це триватиме? Скільки часу ще протримаються захисники міста? Мабуть, уже недовго: надто нерівні сили. І впаде, зникне у вогні чудесне людське творіння. Моторошно закричить і навіки замовкне піднята на спис остання дитина. Місто вмре. Вмре. Цілком. Безповоротно. Як і те, попереднє, що зараз ледь-ледь куриться своїми пустельними руїнами.

— Ради бога, вимкніть! — застогнав Малько і незвично злими очима втупився в капітана. Потім роздільно, наголошуючи на кожному слові, проказав: — Дуже складне питання, командире. Одна людина може помилитись. Краще хай скаже корабельна рада.

— Знаю, — похмуро відповів той. — Але на мені лежить обов’язок найпильніше дбати про дотримання інструкції.

— А чи завжди інструкції правильні?!

— Ця — з найважливіших. І що то вийде, коли всяк почне їх спростовувати.

— А хіба ми вже знаємо всі істини, щоб так беззастережно довірятись нашому розумові — творцеві інструкцій? — ще зліші очі поставив Ковальчук. — Ні. Либонь, недаремно маємо такого ревного контролера, як совість.

— Це треба доводити там, удома.

— А на місці часом видніше, — враз запалився Франтішек. — І буває, що навіть саме зволікання стає злочином.

“Ну от: усі проти мене, — скрушно подумав капітан. — Ніби сам я найчерствіша у світі людина — якась потвора”. Однак то були ще не всі. Біохімік, мов журавель, нахилив свою голову і ще повільніше, ніж завжди, почав:

— Давайте облишимо емоції і розберемося за допомогою того ж таки розуму. Бо правилами дозволено відкинути інструкцію, якщо та перечить здоровому глуздові.

Капітан насторожено подивився на Цибуха.

— Ми в себе на Землі, — вів далі біохімік, — здавна намагаємось жити за гуманними законами. Допомагали гасити хату сусідові, давали притулок сироті, рятували від голоду чи від агресорів цілі народи. І чим більше мп мудрішали, тим далі сягала наша допомога. Колись корабель, літак, а нині ракета несуть нашу добру волю всім, хто її потребує. У даному ж випадку нам заборонено втручатися в інопланетні події. Щоб, так би мовити, не порушувати місцевої, тобто природної еволюції. А тим часом — слухайте мене уважно! — наше втручання — явище теж природне, закономірне. Бо й самі ми суть природа. Наші розум і серце — її найвищий, найдосконаліший ступінь, що якраз і покликаний вирішувати завдання, непосильні для попередніх форм… І в нас, на Землі, автори інструкції, зокрема згаданого параграфа, просто помилились. Поняття і “природа”, “природне” вони тут витлумачили надто вузько, тим самим ніби поділили природу на себе і когось іншого, ніби морально ізолювались од Всесвіту, навіть протиставили себе тим “іншим”. А Всесвіт єдиний, він і є нескінченна природа, що живе за єдиними взаємопов’язаними законами. Скажете, ми потрапили сюди випадково? На перший погляд це так. Але ж випадком можна назвати і виникнення білкового життя, а ланцюгом, сумою випадків — долю самої людини чи навіть народу… Проте неважко розібратися: ці випадки завжди зумовлені певними причинами, тобто закономірно залежні від попередніх і супутніх їм чинників. Життєздатна білкова комбінація виникла тому, що була якраз можливою серед багатьох інших варіантів. Наша подорож до цієї зорі — явище теж природне, закономірне, бо зумовлене певним ступенем нашого розвитку. Ми дозріли до цієї подорожі, а отже, дозріли до того, щоби подати допомогу навіть на такій відстані. Знаменний і вирішальний сам факт нашого тут перебування!

— Що казати, — собі заговорив Ковальчук, — серед людей нема овець і вовків-санітарів, аби боятись порушити усталений цикл, аби лишати неторканими джунглі примітивних стосунків. Інакше людині просто були б непотрібні пі серце, ні розум… І ще одне. Друзі! Ми бережемо рослини і тварини, рідкісних з них заносимо до Червоної книги, а тут у війні гине куди вищий, дорожчий шедевр природи — народ. Гине його витворений протягом тисячоліть духовний образ! Я… я категорично за поправку до інструкції. Повернусь на Землю — декому просто не дам спати.

— Над Ученою радою, певне, тяжіли домисли декотрих колишніх фантастів, — зіронізував Малько.

— Або розчарування тих, кого у свій час не хотіли чи не могли зрозуміти і хто не зваяшвся для цього протоптати власну стежку, — додав Цибух і, вперто гіпнотизуючи капітана, майже прошепотів: — Василю, згадай історію свого народу. Згадай навалу обрів, татаро-монгольське іго…

— Не треба, Миколо, — так само тихо спинив його капітан. — Як командир рейсу я вже здався, а як товариш — завжди був з вами, — і встав: — Друзі! Восьмий пункт інструкції справді перечить здоровому глуздові. З цієї хвилини оголошую його недійсним!

Уже повіяло надвечірньою прохолодою. Поволі червоніючи, наближалось до обрію тутешнє сонце — зоря Барнарда. І якраз його, своє світило, нині скорботними очима проводжали захисники міста. Бо там, унизу, знову заворушився ворог — хижо готується до чергового наступу, хоче будь-що скористатися нічною темрявою… І раптом усі, хто був на мурах, завмерли від подиву. То у ворожім таборі скоїлося щось