Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян
Коли Аллан розплющив очі, йому здалося, що його замкнули у величезну клітку з тонких залізних прутів. Вони сплітали над головою круглий ажурний купол. Раптом мереживо затремтіло, з нього посипався попіл, і Девіс зрозумів, що це гілки дерев, чорних, спалених, схожих на скелети. Аллан підвів голову, відразу ж у потилиці запульсуй вав гострий, в’язкий біль, і йому зробилося млосно. Таке відчуття, тільки набагато слабкіше, бувало в нього й раніше, коли приймав забагато снотворного у безсонну ніч. Похитнувшись, Аллан підвівся на обм’яклі ноги. Він стояв на невеликому, обпаленому недавньою пожежею острівці посеред безмежпого болота. Оповите димом, воно здавалося живою істотою, всередині в нього щось глухо й важко клекотіло, з каламутного багна спливали бульбашки і з різким, чвакаючим звуком лопалися на поверхні. Озирнувшись, Аллан здригнувся. Метрів за двісті від нього повільно занурювався в драговину здиблений майже вертикально хвіст літака з обламаним, безсило обвислим елероном. Приречений лайнер скидався на залишки риби, яку ковтає страховисько. За кілька секунд на поверхпі лишилися тільки стабілізатори, потім черга дійшла й до них. Аллан зрозумів, що зостався сам. Він не знав навіть приблизно, де перебуває, не міг пояснити, яким дивом вижив у цій катастрофі. Час і простір зімкнулися навколо Аллана Девіса непрохідним страхітливим багном, ув’язнивши його на пропахлому гаром клаптику твердої землі.
Він ступив крок і спіткнувся об залишки крісла. Це крісло та ще скалки дрібно потовченого скла, які блищали в попелі, — ось і все, що побачив Девіс. Він відчув, що його починає морозити. Весь одяг нещасного складався з обгорілого лахміття, на кистях рук спухли пухирі від опіків. Аллан зірвав з крісла залишки золототканої обшивки і накинув їх на плечі. Така накидка не дуже його зігріла, але Девіс відчув себе певніше. Він вивернув кишені, з яких випало декілька монет, пакунок з паперовими носовиками і сірникова коробочка. Це було не так і мало для людини, яка опинилася в становищі Робінзона. Найбільшою цінністю були, звичайно, сірники. Знайшовши біля берега декілька незачеплених полум’ям тонких дерев, він невміло, з прикрістю усвідомлюючи свою непрактичність, зламав їх і розпалив вогнище. Разом з теплом Аллан відчув якусь незвичайно гостру спустошеність, чудово розуміючи, що коли фірма “Фенікс” тримала в таємниці маршрути своїх подорожей, то наряд чи її пілоти користувалися традиційними повітряними трасами. Та навіть якби над цим пропащим місцем і літали літаки, навіть якби Сперроу наказав розшукати зниклу машину, то чи міг би хто-небудь гарантувати, що на величезному, вкритому туманом заболоченому просторі хтось помітить крихітну цятку острівця і жалюгідну фігурку людини на ньому.
Аллан підвівся, підійшов до залишків крісла. Його каркас був зроблений із тонких смужок сталі. Девіс без особливих зусиль розламав крісло на декілька частин і розігнув сталеві прутики. Шнурками від черевиків він зв’язав їх і невдовзі тримав у руках щось таке, що віддалено нагадувало жердину. Ненадійне вийшло знаряддя, але без нього вирушати в дорогу через болото, яке безслідно проковтнуло величезний літак, не було сенсу.
Намацуючи мілкі місця, провалюючись то по коліна, то до пояса в холодну загуслу багнюку, Аллан Девіс розпочав свій небезпечний шлях. Туман був такий густий, що вже за декілька десятків кроків острів розчинився в ньому, немов у молоці, і Девіс втратив орієнтацію. Він брів, наче сліпий, дуже довго. Згодом туман просвітлів, і в Аллана з’явився орієнтир — над обрієм усе чіткіше вимальовувалась жовта пляма — сонце. Ноги зводила судома, тоді він робив короткий перепочинок, намагався масувати м’язи, але в крижаній твані робити це було марно. Девіс ішов, і його дедалі більше охоплював страх, що йому ніколи не виборсатися з цієї трясовини. Сили його вичерпувались, і в якусь мить Аллан зловив себе на думці, що йому хочеться впасти в цю драговину і вже не рухатися, завмерти в блаженному заціпенінні, відчуваючи, як холод пронизує тіло, що аж ниє від утоми, дістає до серця, перехоплює подих…
Раптом йому вчувся шурхіт. Аллан озирнувся і завмер від жаху. За декілька метрів від нього з болота піднімалась на неймовірно товстій зміїній шиї пласка і блискуча, схожа на жаб’ячу, голова. Найстрашнішими були її очі — опуклі, засклені тваринною байдужістю очі дракона. Спазма перехопила Алланові горло, ледь чутний судорожний хрип вирвався з його грудей. Голова гігантської змії хитнулася, її прозорі очі опинилися навпроти очей людини. Якийсь час потвора немовби вичікувала, і це були найжахливіші секунди в житті Аллана Девіса. Потім вона гучно засичала і з плюскотом упала, потягла за собою страхітливих розмірів тіло. Вигнувшись колесом, як гігантський дощовий черв’як, змія вгвинтилась у трясовину, від чого важка хвиля ледве не перекинула Аллана. За мить поверхня болота знову була сонною і нерухомою.
Девіс довго не міг навіть ворухнутися. Потім усе ж примусив себе підняти ногу і, відчуваючи, як крижані уколи переляку пронизують його наскрізь, рушив далі.
Сонячні промені наче розмили туман, він танув, відкриваючи час од часу озерця безхмарного неба. Через годину Аллан побачив на обрії довге скелясте пасмо і звернув туди. Ледь пересуваючи ноги, він вибрався зрештою на тверду землю і впав ниць біля порослого мохом каменя. Потім притулився спиною до нагрітої сонцем скелі і тієї ж миті заснув.
Аллан не знав, як довго тривав цей сон, — добу чи декілька годин. Сонце хилилося до обрію, коли він прийшов до тями, переборюючи жахливий біль у всьому тілі, підповз до струмка й напився. Нестерпно пекло ноги, вкриті засохлим панциром твані. Аллан узявся обмивати їх, насторожено позираючи в бік болота. Втім, зараз він погано усвідомлював, бачив він насправді чи уві сні болотне страховисько. В будь-якому випадку йому хотілося якнайшвидше і якнайдалі піти з цього клятого місця.
Здираючи до крові коліна й руки, він став дряпатись угору на скелі. На щастя, в розколинах траплялися гнізда якихось невідомих Алланові птахів. Пересилюючи огиду, він примусив себе скуштувати вміст кількох маленьких пістрявих яєчок. Трохи втамувавши голод, рушив далі.
Перед ним відкрився краєвид, що вражав суворою фантастичною красою. Аж до обрію, який палав переливами яскравих барв, простягалась руда потріскана земля, на якій, наче кам’яні пальці велетня, що проросли з глибини, були розкидані розсипи високого, поточеного вітром каміння. Від них падали
