Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян
Щось нереальне, неземне було в цьому пейзажі. Горизонт облямовувала темна нерівна смужка — очевидно, довге пасмо скель. В одному місці скелі неначе розступилися, й Алланові здалося, що там блищить вода. Він вирішив тримати курс на цей прохід між скелями, орієнтуючись на високі гострі камені. Всипана ними пустеля була безлюдна й скидалася на місячний ландшафт.
Невиразний неспокій, який буває, коли раптово ловиш на собі чийсь пильний погляд, не полишав Аллана. Мимохіть Девіс озирнувся. Ніщо не порушувало мертвого мовчання кам’янистої рівнини, лиш примарні тіні хмар бігли по бурій, випаленій землі. Він перевів погляд угору і завмер, вражений незвичайним кольором неба. Наче відблиски неземної пожежі осявали його; червоні, жовті, фіолетові полиски стрімко перетинали простір над головою, розсипаючись на міріади веселкових сліпучих вогнів. Раптом, наче підкоряючись нечутному наказу, барви небесного сяйва потьмяніли, небо посіріло, але з ним і далі діялося щось дивне. На хмарах поступово вимальовувались, робилися дедалі виразнішими і об’ємнішими риси величезного, нерухомого обличчя.
Щораз чіткіше вирізнялися гнівно зведені брови, високий насуплений лоб, ось ожили й спалахнули фосфоричним світлом очі…
На заціпенілого Аллана Девіса з небесної височіні дивилося страшне в своїй величі, до болю знайоме лице. З жахом Аллан впізнав у ньому себе. То не був міраж, обличчя не повторювало його міміки, величезні очі мружилися згори з відвертим викликом і презирством.
Нетямлячись від жаху, Аллан закричав і побіг; здійнявши руки, він намагався затулитися від моторошного видива, та невмолимий лик висів над ним нерухомо і, здавалося, стежив за кожним рухом. Він лише тьмянів у міру того, як заходило сонце, розчинявся у безмежній глибочіні неба, доки не зник зовсім.
Аллан сів на землю й затулив лице долонями. Серце зупинялося. Забагато неймовірних подій увібрали в себе останні дні. Нормальний людський розум не міг цього осягнути. Аллан Девіс засміявся. Він сміявся і схлипував одночасно, плакав, як у дитинстві, важко здригаючись усім тілом. Минуло чимало часу, перш ніж він набув здатність міркувати.
Безсумнівно, з ним відбувалося щось загадкове, надприродне. Наче сам бог надумав покарати безбожника Аллана Девіса, воздвигаючи на його шляху немислимі випробування. Бог? А чому не диявол?
Аллан насилу відігнав від себе ці маячні думки. Ні, все це, напевне, від нервів, від розладнаної після катастрофи психіки. Думка про галюцинації здалася рятівною, але Девіс занадто добре пам’ятав і усвідомлював свої відчуття, аби зрозуміти — для затьмареного розуму все, що з ним відбувалося, мало занадто реальні декорації. Все це насправді скидалося на жахливий сон, який став дійсністю.
Вже вночі він дістався зрештою до мілкого, подекуди пересохлого озера. Аллан вгамував спрагу і вирішив пошукати в скелях місцину для ночівлі. Невдовзі він наткнувся на невеличкий майданчик, захищений камінням од вітру, де можна було розкласти вогнище. Сухі корчі розгорілися швидко. Тільки зараз Девіс відчув по-справжньому, як він зголоднів. Простягнувши долоні до полум’я, він мимоволі згадав, які вишукані страви запропонувала йому на обід фірма “Фенікс”. Минуло лише кілька днів, але яким далеким і нереальним це здавалося. Поступово втома здолала його, повіки стали злипатися.
Знайоме відчуття небезпеки примусило Девіса широко розплющити очі. Його тінь на скелі якось химерно тремтіла, хоч вогнище майже зовсім згасло. Мов зачарований, Аллан не міг відвести від неї погляду. Тінь почала рости, розширюватись, це вже була тінь не Аллана, а якоїсь здоровенної, горилоподібної істоти, хоча у вузькому, стиснутому каменями просторі не було нікого, крім людини. Раптом тінь роздвоїлась, темні примари закружляли навколо Аллана по скелястих нерівних стінах у дикому нестримному танку — страшні, рвучкі, безгучні.
Проте бачити цього Аллан Девіс уже не міг — свідомість його згасла.
— Містере Девіс! — Голос був м’який, мелодійний, але в ньому дзвеніли нотки службової вимогливості. — Та просніться ж, містере Девіс.
Перше, що побачив Аллан, розплющивши очі, було кілька миловидих дівочих облич, що схилилися над ним з підбадьорливою усмішкою. В косах дівчат сяяли діадеми у вигляді емблеми фірми “Фенікс”.
— З щасливим поверненням! — мовила одна з юних жриць фірми, і її усмішка стала ще сліпучішою. Завченим тоном вона вела далі: — Фірма “Фенікс” вибачається за тимчасові незручності під час подорожі. Ми допоможемо вам привести себе в норму. Лікарі фірми вважають, що ваш стан цілком задовільний. За півгодини тут буде сам містер Сперроу.
У відповідь Аллан тільки помотав головою. Говорити він не міг.
— Не хвилюйтеся, шоковий стан триватиме не більше п’яти хвилин, — сказала одна з дівчат. — Вам уже ввели заспокійливе. Найголовніше, постарайтеся звикнути до думки, що ви вже вдома, страшна казка закінчилася, містере Девіс.
З байдужістю робота Аллан дозволив метким вправним рукам натягнути на себе одяг, намилити щоки для гоління, причесати чуприну. За кілька хвилин у дзеркалах розкішно вмебльованої кімнати відобразився той Аллан Девіс, яким він був лише два-три дні тому, якщо не брати до уваги змарніле обличчя та ще хворобливий блиск в очах.
— Сподіваюсь, усе чудово? — різкий голос боса фірми “Фенікс” примусив Аллана озирнутись. Сперроу стрімко зайшов до кімнати в супроводі гурту людей у білих халатах.
— Ви їх розшукали?.. — ледь витиснув із себе Девіс. — Там, у літаку, були люди…
Його слова викликали усмішки в ескорта містера Сперроу, а сам він оглушливо розреготався і підштовхнув уперед огрядного бороданя в окулярах. Бородань уклонився Алланові, мов опереткова примадонна, яку викликали на біс.
— Це Голдер, — відрекомендував його бос. — Йому належить ідея з катастрофою і всім цим чортовинням на болоті. Перспективний спеціаліст, хоч дещо й позичає з фільмів Хічкока. Але ж згодьтеся, це було надзвичайно важко — зобразити катастрофу так, щоб ніхто не засумнівався в її достовірності. А скільки ми товклися, доки не змусили працювати механізми, занурені в болото, до того ж безгучно. Вся ця братія, — Сперроу кивнув на людей у білих халатах, — не даремно одержує колосальні гонорари. Це кращі технічні уми нашого часу. Ось цей, — він тицьнув пальцем на лисого коротуна, — придумав, як спроектувати зображення на хмари. До речі, хмари для цього створювались штучно, з особливих сполук. Тут нам прийшов на допомогу один хімічний концерн, що виконує військові замовлення. Сотворити тіні на скелі було набагато простіше — високо в розколинах ми сховали спеціальні оптичні напівсфери з автономним живленням. Щоправда, вам це кіно не дуже сподобалося. Вам що, знову погано? — занепокоєно вигукнув Сперроу.
Аллан справді ледве тримався на ногах, його трусив нервовий дрож.
— Ого, як вас пройняло! — У голосі Сперроу чулися і гордість за якість підготовленої його людьми вистави, і водночас
