Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Он там далі я, здається, бачу дорогу, якісь будівлі. Певно, машиніст пішов за горілкою.

— Ви жартуєте, пане Ґеросаський.

— Так, звичайно.

Експрес рушив, поволі набираючи швидкости. Позаду майнули фари авта, що розверталося на тій дорозі.

— Мені здається, що хтось до нас підсів, пане інженере.

— І навіть спеціально для нього зупинили експрес? Хто він, цесаревич?

— Або улюблена балерина Распутіна.

Мусилося повернутися до купе, засунути вікно, бо нічний вітер бив у очі.

Хтось постукав — напевно прийшов погомоніти інженер. Піднялося засувку й відчинилося. Коридором ішов проводник, услід за ним троє чоловіків у темних костюмах, найстарший — сивий, з гідним обличчям — саме вкладав на носа окуляри й розгортав вийняті з нагрудної кишені документи. Інженер не прийшов погомоніти — він щойно вийшов зі свого купе, теж викликаний стуком. З-за плеча в нього виглядала заспана дружина.

— Перевіряють документи, — сказалося.

— Що, поліція?

— Якщо не гірше.

Усі пасажири третього вагона люксу вже вийшли в коридор. У вагоні було запроектовано почергово одно й двомісні отделения: з іншого боку, з четвертого номера, з’явилися дві жінки, маслакувата матрона з худорлявим і хворобливо блідим дівчиськом під крилом, а далі, слідом за ними, показував свої документи сивочолий джентльмен зі скляним оком.

— Дозволь, моя дорога, — інженер Вайт-Ґесслінґ, не зважаючи на ніч, піжами, дезабільє і незвичайні обставини, узявся за формальне представлення: «Бенедикт граф Ґеро-Саський».

Загорнута в білий шляфрок, вона простягнула руку з-за спини огрядного чоловіка.

— Рада з вами познайомитися, пане графе.

Звідки, до ста чортів, вистрибнув йому отой граф?! Таке слово взагалі не пролунало в розмові крізь вікно. Що тому йолопові англійцеві в голову стрелило?

Перш ніж малося змогу заперечити неправду, ледве піднялося з-над кігтистої руки пані дружини інженера, — підійшли поліцейські, ввічливо назвалися співробітниками для особых поручений из Отделения по охране общественной безопасности и порядка, сивий навіть представився: «Павєл Владіміровіч Фоґель» — і попросив проїзні документи. Фоґель говорив німецькою; на запитання англійця про причини нічного контролю, сказав щось ухильне про терористів — але немає жодних причин для занепокоєння, прошу спати спокійно, ми за всім стежимо, а за клопоти дуже перепрошуємо. Повернулося з бумагами, а той другий пан, який стояв позаду за Фоґелем, тільки-но глипнувши на штампи й печатки й розмашисті підписи на документах Міністерства Зими, мало що не став струнко; повернувши їх із улесливою посмішкою і поклоном, він щиро побажав спокійної ночі. А інженер, не цілком розуміючи швидке говоріння російською, тим пильніше спостерігав за поведінкою присутніх. Ну й що ж, тепер, звичайно, не заперечиться двома фразами того графа, доведеться пояснюватися уранці.

Замкнулося в купе. На підклеєній оксамитовою темрявою віконній шибі мерехтів портрет молодого чоловіка. Бордова домашня куртка із зеленими обшиттями, з білим плетеним шнуром із китичками, над широкими вилогами бліде обличчя, вузький ніс, чорне волосся, підтяте до середини шиї і зачесане назад від високого чола, приклеєне до черепа під блискучою помадою, накладеною московським парикмахером, чорні вуса, що спадають до підборіддя уздовж широких уст, — а коли піднялося руку до гладко виголеної щоки, зблиснув іще в відображенні масивний гербовий перстень-печатка. Дивилося з подивом.

Що за прокляття — незнайомці.

Про угорського графа, російську владу, англійські цигарки й американську тінь

— Граф Ґ’єро-Саський, дозвольте представити, пане графе: родина Блютфельд, доктор Конєшин, пан Верус, капітан Прівєженський.

Вклонилося.

— Je suis enchanté.

— Ах, яке товариство, ви, пане графе, підданий Франца Фердинанда, чи не так?

Кельнер присунув крісло. Сілося.

— Дорога пані…

— Тільки акцент щось мені не звучить, я маю на це вухо, чи не так, пане Адаме?

Муж Frau Блютфельд пробурмотів із повним ротом щось на знак згоди.

— Дозвольте вгадати, — продовжувала пані Блютфельд на одному диханні, — угорська кров по батькові й через предків із Пруссії спорідненість із польською шляхтою, правда ж? О, пане графе, прошу не робити здивованої міни, я не помиляюся у таких питаннях — минулого року в Марієнбаді за лінією уст я розпізнала графиню фон Меран, а як вона мене благала не компрометувати її інкоґніто, скажу я вам…

— Я не граф.

— Чи ж я не казала! Жіноча інтуїція! — вона гордо озиралася, так наче увесь вагон-ресторан люксу саме чудувався у німому захваті від її генеалогічної обізнаності.

— Не хвилюйтеся, — прошепотіла вона театрально, схилившись над столом — мереживна кокарда зависла над сметаною, потужний бюст, прикрашений важкою брошкою, загрожував розчавити порцеляну, — ми нікому не зрадимо вашої таємниці, пане графе. Правда? — вона обвела поглядом увесь стіл. — Правда?

Чи можна було мати найменший сумнів, що до полудня навіть молодший помічник машиніста почує про угорського графа Ґ’єро-Саського?

Підв’язалося серветку під підборіддя.

— Припустимо, — сказалося задумливо, — але тільки припустимо, що я насправді не є жодним графом, а прізвище моє таке, як записано в документах, Ґерославський, Ґе-ро-слав-ський, збіднілий шляхтюга, — ну що я можу сказати або зробити, щоб переконати пані, що вона помиляється?

— Нічого! — вигукнула вона тріумфально. — Нічого!

Поза тим, сніданок минув у більш-менш жвавій розмові на актуальні політичні теми й у легковажних товариських плітках. (У яких незмінно вирізнялася пані Блютфельд). За вікнами швидкісного експресу мигтіли березовые гаї, гаряча зелень над біло-чорними штрихами тонких стовбурів, усе розмазане в тому гоні, як на полотнах французьких імпресіоністів, кольори, світло, тіні, форми: березовий ліс у липневому сонці — образ лісу. Данилов і Буй давно залишилися позаду, потяг відпочивав там усього лише по чверті години; коли він вирушив з Буя, проводники пройшлися коридорами люксу, стукаючи в двері купе й нагадуючи пасажирам про сніданок. Думалося, чи не позолотити ручку обслузі ще кількома рублями й не попросити приносити їжу до отделения, навіть холодну. Таким чином не мусилося би контактувати з іншими пасажирами; хіба що в коридорі по дорозі в ванну й назад. Уже передчувалося оту спіраль сорому: кожен день у замкненні дедалі більше ускладнював би вихід, наростали би страхи й болісні відрази — граф Ґ’єро-Саський, згорнутий за дверима в тремтячий клубок, зацькований звір, гризе пальці й притискає вухо до стіни, щоб почути крізь постукування коліс наближення кроків — після тижня подорожі справді можна було досягти подібного стану, це було не так уже й немислимо. Тому належало вже першого ранку вийти в світ із посмішкою, у білому англійському костюмі й із задиркувато перекошеним гвоздиком у бутоньєрці, вільним кроком попрямувати в вагон-ресторан, який, зрештою, прилягав безпосередньо до третього пасажирського вагона «люкс», і, не