Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

… Я ховався за яблунями, визираючи з-за стовбурів і з-під гілок, — так я тепер підглядав, так підслуховував, індіанець у білих черевичках і солом’яному капелюшку, ковбой із гладко прилизаним проділом. Це також була забава; я безгучно хихотів, перебігаючи від яблуні до яблуні. Задивившись на батька, який жестикулював люлькою, я мало не налетів на Учая. Він хотів ухопити мене за комір, я вислизнув, загубивши капелюха, — побіг у неправильному напрямку. — Чиї то цуценята! — спалахнув батько. — Навіть тут людина не має спокою! Мусять конче плутатися під ногами! — Сина власного не впізнаєш? — Болек? — Бенедикт, — поправив його хрипко старий Учай. — О, так, так, — буркнув батько, посміхнувся і скуйовдив мені рукою волосся. Я підняв голову, широко посміхаючись у відповідь. Він дивився уже поверх мене на вуйка Боґаша, який варнякав щось про ціни на землю та оренду у Варшаві й що так було би краще для всієї родини, і не можуть же ж усі страждати через одного aufbrausend Dummkopf. — Не перешкоджай таткові, — матір відвела мене вбік. Я слухняно став поруч із Емількою. — Болек! — Хихотіла мала Емілька, вказуючи на мене пальцем. — Болек! — Такса також потішалася, виваливши довге язичище. Копнути того пса! Вирвати Емільці золоті кучері! Зіштовхнути її в гноївку! Задушити! А якщо не можна — втекти звідси, перш ніж я зроблюся червоним, перш ніж розплачуся. А якщо не можна — Болек! — Сміюся разом із нею. — Болек! — Ми сміялися — з чого? Я не міг стриматися, принцип сорому був сильнішим навіть, ніж гнів, навіть ніж…

— Але хліб на підлогу навіщо ж скидати!

Я важко підвівся з-за столу, все ще заспаний. Остання сторінка листа прилипла мені до щоки; я дмухнув — вона ковзнула на підлогу, де Зиґа, стоячи на колінах, чистив від бруду половину буханця.

Я голосно позіхнув.

— Виходжу — тебе немає; приходжу — тебе немає; учора ти з нами напився до смерти, а сьогодні знову рання пташка, у-у-у, огида бере.

Зиґмунд поклав хліб на свіжу газету, понюхав другу палку ковбаси, підняв брову.

— Випустили тебе, хе-хе.

— Ти вже встиг наслухатися.

— Еге ж. Казали, половина Цитаделі приїхали сюди за тобою, тягли в кайданах просто до Десятого.

Я знайшов чистий аркуш паперу, підстругав цизориком олівця.

— Запишу тобі ці прізвища й суми. Тільки їм даси, нікому іншому, хоч би тобі Христом-Богом присягали; й лише стільки, ні на копійку більше. Нехай обов’язково пишуть розписки. Ага, ти не знаєш, коли я повернуся.

— А коли ти повернешся?

Я вийняв пулярес, відрахував купюри.

Зиґа скинув верхній кожух, тугіше перев’язав фуксівську бекешу й уже збирався було йти на кухню до пані Бернат заварити окропу, — та коли це побачив, пригальмував, закурив, підкрутив вуса.

— Я й не думав, що ти маєш таких щедрих знайомих…

— Не питаєш про відсотки?

— … таких сердешних шейлоків. Добре, кажи.

Я розповів йому про батьків вирок і пропозицію Міністерства Зими.

Він смикнув себе за бороду, аж йому на очі сльози навернулися.

— І ти туди їдеш?

Я знизав плечима.

— Тисяча рубликів, ну й коханому таткові припаду до ніг…

— Якби я тебе не знав, то, може, би й повірив, — він струсив цигарковий попіл поміж старих свічок. — Це деньги для євреїв, але чи ти залишаєш щось на комірне? Чи доведеться пошукати в університеті нового сусіда по кімнаті? Ти взагалі збираєшся повернутися з того Сибіру?

— А що таке?

— Ой, смуток тобі з очей визирає.

— Не мудруй, — я відрахував ще шістнадцять рублів. — Тримай, заплати заздалегідь. Як щось трапиться, зателеграфую.

Він підсунувся ближче до мене.

— Тебе чимось шантажують? — прошепотів він. — Га, Бенеку?

Я посміхнувся.

— Скажімо так, у мене погані передчуття.

Він похитав головою.

— Погані передчуття! Ти сам собі не зізнаєшся в очевидному, то що ж лишається? Передчуття. Ти дуже добре знаєш, про що йдеться. Вони збираються використати тебе проти нього, либонь, не мають іншого способу. В’язням після процесів чотирнадцятого і п’ятнадцятого скоро закінчаться вироки, а зручніше би їх затримати там, на засланні. Якась провокація, підкинутий лист із планом замаху, чи бомба в багажі… Пам’ятаєш справу капустяних есерів? Куди ти пхаєшся, Бенеку, заради Христа!

— Медова каже, що йдеться про лютих.

— І ти в це віриш!

— Хочеш сливку?

Він востаннє смикнув себе за бороду й пішов готувати окріп.

Я вийняв з-під ліжка старий саквояж. Представництво Зими в Іркутську придбало мені місце в вагоні першого класу, такий квиток коштує майже триста рублів, я подумав було, чи не виміняти його на дешевший і не заробити на різниці. Треба буде розпитати в Москві. У кожному разі, комісар Прайс мав слушність: мушу замовити якесь порядне вбрання, а зараз нема що й пакувати. Я витягнув з-під ліжка шкіряні напівчеревики. Коли я востаннє у них ходив? Коричнева шкіра втягнула вологу і заросла якоюсь цвіллю чи мохом… Ну й слід придбати щось, підходяще для справжньої зими. Ніби літо, але з іншого боку — Сибір, а ще з іншого — Крига. Як це насправді виглядає? Світ лютих. Мусив розпитати на Медовій…

Грюкнули двері.

— Зиґа, ти, певно, чув щось на факультеті…

— Га?

— Про лютих. Що кажуть професори?

— Про що?

— Ну-у, як воно живе.

— Воно не живе.

— Що?

— Воно не може жити, це такий холод, що там ніщо не може жити, в живих організмах припиняється будь-який рух.

— Але ж вони пересуваються…

— Ну й що з того? Рух, зміна — що б це мало означати? — Він залив окропом оденки, узяв гаряче горня до рук, засичав. — Подивися, як вікна заростають памороззю.

— То й що?

— Подивися на паморозь, — кивнув він головою. — Навіть формою вона нагадує живу рослину.

— Це те, що натуралісти говорять про лютих?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Мали бути гостьові лекції Бондарчука із Санкт-Петербурга, але їх скасували. Є різні здогади. Іноді я чую одне, іноді щось інше. Сибірські компанії та цар сиплють гроші на дослідження, Сибирское Холодо-Железопромышленное Товарищество заснувало власним коштом у Петербурзькому технологічному інституті катедру Криги, з Імператорського й Львівського туди також їздять люди, рано чи пізно все стане ясно.

— Якщо це взагалі можливо з’ясувати дослідженнями.

— Що?

Я відірвав погляд від віконної шиби.

— Питання існування.

Зиґмунд тільки пирхнув.

— Та йди ти! Я простий фельдшер. Скласти зламану ногу — складу, але чи та нога існує, — эта проблема требует иных докторов.

Я знав, що він натягне отаку маску. «Я простий фельдшер». Відразу