Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Зиґмундів батько народився у хаті вуглярів, Зиґмундів дідусь кланявся у пояс моєму дідові, цілував панові руку й шапкував перед його двором. Якби я Зиґу запитав, чи назве він це соромом? Мабуть, також ні, — в мові іншого ґатунку ми мусимо висловлювати прояви інакше: це гнів, ревнощі, ненависть, презирство, це співчуття, це дружба.
Ніхто не назвав би це соромом. Але я ж знаю, я бачу. Його турбота про мене, коли він стривожився і заходився розпитувати, чи мене, бува, не шантажують, чи не провокація та шорстка сердечність, немов ми з дитинства були дуже близькими, а ми ж ледве другий рік під цим дахом живемо й зовсім нечасто бачимося; як він завжди переймається моїми клопотами й одразу хоче допомогти… Нещиро? Та ні — якнайщиріше! І кому б я міг довірити стільки грошей, маючи певність, що той собі не візьме ні копійки? Тільки йому, тільки Зиґові — я ніколи не мав і не міг би мати кращого друга.
Ота дружба з його боку, безперечно, істинна — вона побудована на кам’яному фундаменті принципу сорому.
Він ліг спати, а я переніс лампу на стіл, змахнув крихти на підлогу й витягнув з-під купи газет і засмальцьованих папірців дві товсті папки, перев’язані шпагатом. Допомагаючи собі кривозубою виделкою, розсупонив вузли. Я не розв’язував цих папок від Великодня. Може, краще одразу кинути їх у піч? Я поглянув на першу сторінку. «У цій статті ми спробуємо показати, що неслушні не тільки логічні підходи до істини й омани, які випливають із думки античних авторів, але й так само неслушні новітні формулювання». Ми показали, що й наші так само мало варті. Я відхилив коцюбою дверцята печі й кинув зошит у жар. Другий — я упізнав його за чорнильною плямою на обкладинці — був чернеткою моєї незавершеної полеміки з Котарбінським; подумки я називав його «Книгою Померлих». «Чи справді “позиція померлого настільки сильна, що видворити його з минулого люди не можуть, бодай навіть усі про нього навмисно забули”? Тож, у якому сенсі “існує” те, що вже не існує? Чи всі твердження про минуле конче істинні або хибні?» Десь тут мають бути також Альфредові нотатки до його версії. Можливо, щось із цього ще придатне для публікації. Я розв’язав папку. Принаймні, матиму чим зайнятися у подорожі.
Альфред, однак, правий: ми втратили до цього запал, я втратив. Я відчуваю, що й далі тут щось не грає, — усі ті логіки калічні, й ми, і я це бачу виразніше, позаяк уже визволився від старих схем. Я не можу, проте, вказати кращого розв’язання, яке можна було би довести, суворо тримаючись математики. Що ж мені залишається: передчуття, швидкоплинні асоціації, мальовничі враження — як отой повторюваний спогад про лютого, завислого над вогнем у центрі міста. А також інтуїції, які навіть таким чином — образом, словом — годі описати: знання, вибудовані мовою першого ґатунку, назавжди замкнено в моєму серці.
Зиґа бурмотів щось до себе уві сні (іноді він провадив із сонними марами тривалі розмови), окремі слова годі було зрозуміти, але інтонація виразна: здивування, страх, роздратування. Я замкнув дверцята печі. Сажотрус нещодавно прочистив тягу, проте повітря гризло очі, дряпало в горлі, а вранці стіна й стеля над витяжкою знову будуть сіро-чорними від диму. Сусід знизу повернувся зі зміни на станції міських насосів і фільтрів, я упізнав його хрипкий заспів, з яким він кляв тещу та її родину; зараз до робітничої опери приєднається дружина. Я витягнув з-за печі ганчірки, якими погордував шматяр, і затикав ними щілину між дверима й порогом — принаймні крізь неї не увійде вночі мороз. За вікном уже розгулялася сильна заметіль, напевно, було десять градусів нижче нуля. Мимоволі я здригнувся, згадавши замерзлого вщент кота. Спершу температуру лютих пробували міряти ртутними термометрами — але їм бракувало шкали. Зимовики ж насправді не торкаються лютих. Мартинівці можуть стверджувати все, що їм заманеться, — якщо то правда, що казав Кожинський, — але людина залишається людиною, мусить дихати, кров мусить циркулювати в судинах, м’язи повинні працювати. Я підняв скло гасової лампи, прикурив цигарку від синього полум’я. Як, до дідька, можна р о з м о в л я т и з лютими? Так само успішно він міг би вести діалог із геологічними утвореннями. Так само успішно він міг би поговорити з математичним рівнянням. Я затягнувся, відкашлявся. «Рух, зміна — що б це мало визначати?»
Погляньмо на паморозь на шибі, на ці наче-квіти, які заростають по ній від віконниці до центру… Існує лише мороз, тиск зовнішніх умов; під його впливом волога об’являється у тій чи іншій іпостасі. Якби паморозь набувала ще складніших форм, хутчіше реаґувала на зміни зовнішніх умов, якби в її хитросплетіннях з’являлися глибші сенси, — чи тоді ми визнали б її самостійною, свідомою істотою?
Тож чому ми говоримо про лютих «вони»?
Чому про себе говоримо «я»?
Наскільки більше, наскільки істинніше існую я, ніж намальована на шибі папороть паморозі? Я можу сам себе осмислити? Ну й що з того? Здатність до самообману — це просто ще на один викрутас у формі льоду більше, виморожена на ура барокова оздоба.
Так постає ілюзія буття: накинутий невідомими законами зразок організовує випадкові елементи, до нього домерзають наступні, в обох напрямках — у майбутнє і в минуле, дедалі довші галузки паморозі, що тиражують ту саму ілюзорну реґулярність: що був, що є, що буде, що жив, що живе, що житиме — квітка льоду… лютий… я.
Слід нарешті спробувати визволитися від мови другого ґатунку, висловлювати істину так, як можна її висловлювати. Я н е і с н у ю. Не існується. Я цього не думаю. Я тут не стою, не дивлюся крізь обморожене вікно на снігову віхолу над дахами Варшави, на вири білої хуртовини, засмоктувані в пастку дворового колодязя, на брудне світло, яке зблискує крізь завірюху з вікон навпроти, — не вкидаю недопалок до печі, — не натягую на плечі гарусного светра, не вдягаю другу пару шкарпеток, бумазейні кальсони, потерте пальто — не збираю зі столу пожовклих нотаток, недописаного листа, Тайтельбаумових паперів, не гортаю записів і машинописів. Кожен цей вчинок відбувається, і діється те, що діється, — але
