Невидимий риф - Григор Угаров

— Я чекаю ваших розпоряджень, сер.

— На кораблі не я господар, — відказав Загорський.

— А щодо курсу? Швидкості?

— Не змінювати!

Жозеф Браун вийшов.

— Ех, Хаміде, — зітхнув Загорський. — Противник таки ошелешує нас.

Професор сказав про «противника» жартома. Він мав на увазі невідомого творця таємничого випромінювання, яке щоразу руйнувало всі їхні плани й ставило перед ними нові загадки.

Хамід замислено мовчав.

— Може, ми маємо справу з керованою термоядерною реакцією? — вів далі професор.

Асистент здивовано глянув на нього.

— Ви припускаєте навіть таке?

— Нас ніщо не повинно дивувати.

— Професора запрошують на місток! — передав гучномовець.

— Професора — на місток!

— Жозеф Браун викликає професора!

Загорський спантеличено глянув на мікрофон.

… Жозеф Браун був схвильований. Професор ні про що його не розпитував: піднявшись на місток, він завмер на місці й прикипів очима до моря. Над водним простором мерехтіли величезні кола. В них заломлювалися сонячні промені й вигравали яскравими барвами веселки.

Це незвичайне явище вкрай спантеличило професора. Величезні мерехтливі кола на воді оберталися, наче колеса велосипеда.

— Як вони тримаються? — запитав Браун.

— Можливо, там немає ніяких кіл!

Капітан перевів на нього здивований погляд.

— Але ж ми їх бачимо?

— Можливо, це тільки віддзеркалення.

— Але ж небо довкола чисте, вода спокійна, на обрії — жодної хмаринки…

Корабель увійшов поміж незвичайні мерехтливі кола. Жозефу Браунові не раз доводилося зустрічатись у відкритому морі з бурею, слухати шалений рев урагану, але такого почуття, як зараз, він не зазнавав ніколи.

Віяв пасат. Корабель легко розтинав смарагдову поверхню океану. На перший погляд навкруги все було тихо й спокійно, та саме в цій тиші й крилося щось тривожне.

— Право на борт!

— Тримати праворуч!

Гучний, басовий Браунів голос тремтів. Океан довкола наче вимер. Не було ніяких ознак життя — не літали буревісники, не викидали водяних фонтанів кити. Навіть дрібні летючі рибки покинули цю мертву зону. Живі істоти лишилися тільки на кораблі. Але й тут у всіх були похмурі, перелякані обличчя, неспокійні погляди. Чувся лише громовий бас Жозефа Брауна й приглушене важке дихання двигунів. На палубі метушилося кілька матросів, промайнула постать Акули.

Відтоді, як викрили Кріпсову причетність до замаху на Лабалу, Кріпс не знаходив собі місця. Він уже не сумнівався, що Загорському відомо про вибух на кораблі й про те, що на цьому жахливому злочині знати пальці Фенімора Кріпса. А цього було досить, аби він не мав спокою ні вдень ні вночі…

Тільки-но з'явилися мерехтливі кола, Кріпс вискочив на палубу, та, уздрівши на капітанському містку Загорського, завагався, вилаяв штурмана й повернувся до своєї каюти.

— Присягаюся бородою диявола, капітане, що містер Кріпс як сам не свій! — проказав штурман, вибиваючи з люльки попіл…

Професор перший помітив, що блиск загадкових кіл дедалі посилюється. Незабаром ці кола спалахнули іскрами. Загорський покликав свого асистента. Хамід вийшов з апаратної і здивовано розглянувся навсібіч. Раптом його струнка постать розтанула в сліпучому сяйві бісерних краплин, що заполонили все навкруги.

— Професоре, що сталося?

Загорський чув голос, але постаті Хамідової не бачив.

— Де ти, Хаміде? Я не бачу тебе!

— Я вас теж не бачу, професоре!

Ту мить надійшов штурман.

— Чи ви тут, професоре?

— Як бачите.

— Браун злякався — ви так раптово зникли!

— Окремі речі вже стають невидимі! Це дуже цікаво! — відповів Загорський.

— О професоре, це дуже страшно! — вигукнув штурман.

З'явився Хамід.

— Я нічого не розумію! — заговорив він, задиханий і зляканий.

— Он як. Хаміде? А чому б нам не стати невидимками? Можливо, природа створює у свій спосіб якісь прозорі препарати на зразок препаратів професора Шпальтехольца? Коли ми повірили в те, що корабель Ліпмана був відкинений назад невидимими силами, то чому б не припустити, що ми на цьому диявольському місці можемо стати невидимими?

Загорський різко обернувся.

— А ось і Жозеф Браун!

Хамід обхопив обіруч голову й вигукнув:

— Ми наче опинились в лабораторії якогось алхіміка!

Але Загорський не слухав його.

— Хедо, йди-но сюди! — покликав він алжірця.

Кульгавий лаборант підійшов до нього, блідий, наче мрець.

— Візьми, будь ласка, пробу води з моря.

Коли Бен Хеда повернувся на капітанський місток з пробою води, Абдул Хамід не витримав і закричав:

— Я, здається, збожеволію!

— Побережи свій розум, Хаміде! Він тобі ще згодиться! — присадив його Загорський.

Абдул Хамід тримався рукою за голову й, широко розплющивши очі, дивився на воду. У воді з шаленою швидкістю крутилися сотні тоненьких, схожих на металеві стружки, фіолетових, лілово-синіх, жовтогарячих і золотаво-червоних кіл, що сліпуче спалахували на сонці.

— Жозефе Брауне! — гукнув Загорський. — Капітане!

Велетенська ведмежа постать старого моряка знову зникла.

— Жозефе Брауне, де ви?

— Я тут, професоре.

— Але ж я вас не бачу!

— Я вас теж не бачу!

— Ви не спите?

— А ви?

Загорський стояв, заклякши на місці, і чув знайомі важкі капітанові кроки, його сухий кашель. А коли той підступив до професора зовсім близько, Загорський розгублено скрикнув:

— Чому ви так дивитесь на мене?

— Бо я нічого не бачу!

— А я вас уже бачу.

Жозеф Браун відчув дотик