"Панургове стадо" - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець

Біля ґанку палацу вартували два лейб-гвардійці президента, мулати в драних мундирах, босі, але в пишних ведмежих шапках, відібраних в 30-х роках у французької національної гвардії і проданих оптом в Америку.

У внутрішньому дворі, біля дзвінкого фонтана, американців зустрів ад’ютант президента.

— Його світлість чекає вас, синьйори! — невміло наслідуючи поклін європейського офіцера, промовив ад’ютант. — Прошу, ідіть за мною.

Поки вони піднімалися широкими сходами. Раткліф встиг шепнути Брентону:

— Чи відчуваєш ти, нещасний писако, куди потрапив? У палац! Приготуй свій блокнот для запису таємниць мадрідського двору.

Романіст, не відповівши, поправив ображеним жестом окуляри. Ад’ютант відвів американців у високу, велику й прохолодну кімнату з темно-зеленими занавісками, що пом’якшували різке денне світло.

— Президенсіо прийме вас тут, синьйори, — знову схилився в поклоні ад’ютант і велично зник за портьєрою.

Як тільки стих дзвін його шпор, Хеншоу неповажливо розреготався:

— У цієї республічки, виявляється, є не тільки свій, майже самодержавний монарх-президент, свій епіскоп, ціла армія єзуїтів, набагато чисельніша, ніж справжня армія, майже швидкострільна артилерія, флот, не позбавлений водобоязні, але й придворний етикет.

— Однак це вже дуже довго навіть для придворного етикету! — буркнув Брентон, ховаючи блокнот.

У цю мить навстіж розчинилися важкі, прикрашені химерною різьбою по дереву двері, і все той же напудрений ад’ютант урочисто гаркнув:

— Синьйори, його превосходительство президенсіо!

Мимо заціпенілого ад’ютанта в кімнату майже влетів високий, огрядний чоловік у військовій формі. Це був президент республіки генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс.

Раткліф враз набрав найдостойнішого вигляду і рявкнув:

— Ваше превосходительство, дозвольте представити вам моїх друзів! Полковник Соломон Хеншоу. Літератор Джон Брентон.

— Друзі синьйора консула — мої друзі! — промовив президент, привітно простягаючи руки, на одній з яких теліпалися янтарні чотки.

Американці шанобливо, але з гідністю вклонилися.

Дивлячись на обличчя президента з ламаними рисами, на його мутні очі і тремтячі руки, Хеншоу подумав: «Запеклий п’яниця. А втім, це навіть добре!..»

— Отже, — почав він, багатозначно дивлячись на президента, ваше превосходительство вже знає, яка мета мого приїзду?

— Так, — відповів президент. — Ви хочете одержати від мене в повне своє розпорядження роту солдатів.

— О, ні, - підняв Хеншоу руку долонею до президента. — Не одержати в своє розпорядження, а купити у вас роту солдатів у повному озброєнні з унтер-офіцерським і офіцерським складом. Ось чого я хочу.

Під важким тілом здивованого президента скрипнуло крісло. Брентон швидко поправив окуляри, наче вони заважали йому бачити обличчя Хеншоу. А консул гучно відкашлявся, немов збирався співати.

— Я наполягаю саме на цьому — купити, — промовив твердо Хеншоу, помітивши загальне здивування. — Рота переходить у мою повну власність. І якщо вона не повернеться в казарми, це нікого не повинно турбувати.

— Але для чого вам потрібна ціла рота? — спитав президент, неспокійно перебираючи чотки.

— Цього я не скажу. Ви одержите гроші, я одержу дві сотні солдатів, і ми квити. Не думаєте ж ви, що я з цією ротою зроблю державний переворот і позбавлю республіку її благодійника, президента Хуана-Гарсія-Хозе де Ловаліс?

Президент самовдоволено знизав плечима, від чого червона бахрома його великих еполетів настовбурчилась. Але він ще не здавався.

— Але ж, погодьтесь, це дуже дивно…

— Добре, — крикнув Хеншоу, потираючи нервово долоню об коліно. — Я скажу вам, для чого мені потрібна ця рота. Я розстріляю її з кулеметів. Так, так, розстріляю з кулеметів! От і все!

Запала важка мовчанка.

— Бачить бог, — президент простягнув руки до статуї Христа у фіолетовому облаченні, яка стояла біля стіни, — не я буду винуватцем смерті цих хоробрих хлопців. Адже республіці потрібні гроші. А заупокійну месу я беру на свій рахунок. Якщо ви заплатите мені по сто доларів за голову, — говорив президент, — я продам вам роту складу воєнного часу, тобто 250 чоловік, в тому числі лейтенанта, фельдфебеля, двох капралів і сержанта. З пошани до Штатів я не підвищую ціни на командирів.

Помітивши різкий рух Хеншоу і зрозумівши його по-своєму, президент поспішно вигукнув:

— Це недорого, синьйоре полковник. Адже я продаю роту своїх лейб-гвардійців. Це зірвиголови, люди, шаблі й рушниці. Та це й не люди, а леви. Буквально леви. Покарай мене мадонна, якщо ви не пройдете з ними весь наш материк від океану до океану!

— О, ні, ваше превосходительство, — посміхнувся Хеншоу. — Це мені не підійде. Мені потрібні боягузи, найпідліші, безпардонні, невиправні боягузи. А хоробрих я і дарма не візьму.

Президент випнув презирливо губи.

— Синьйор, напевно, чув англійське прислів’я: «Я не багач, щоб купувати дешеві речі»? Знайдуться, звичайно, в мене і боягузи. Але, вигадавши на платі, ви втратите весь вкладений у оправу капітал. При першому ж пострілі ви побачите тільки спини цих молодців.

— Оце саме мені й потрібно, —