"Панургове стадо" - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець
Гості помітно осміліли. Генерал випробовував витримку і дисциплінованість мавп, підносячи до самого їх носа заздалегідь заготовлене гроно винограду. Але жоден з чотирируких робітників не спокусився. Вони тільки проводжали мучителя поглядом, сповненим німого докору, туги і нерозуміння.
— Ловко! — крякнув полководець. — Просто не фабрика, а… звіринець!
Пфейфер, не зрозумівши цієї двозначної похвали, задоволений, вклонився.
Пастор розчулився і осипав мавп хресними знаками.
Пожвавилась навіть руїна з рейхстагу. Приклавши монокль, гість низько схилився до величезної горили. Стурбована такою увагою, мавпа, не відриваючись од роботи, дала коліном у зад особи.
— Га? Що? Чудово! — задоволено промовила особа.
Пфейфер повернувся раптом обличчям до гостей і, хитро прищуливши око, вигукнув:
— На десерт, так би мовити, я розкрию вам одну таємницю. Мене запитували тисячу разів, у чиїй голові народилась ця блискуча ідея, — обвів Пфейфер широким жестом цех. — Я приховував ім’я автора, але тепер не вважаю за потрібне більше мовчати. Це один росіянин, з розряду напівбожевільних, характерних для Росії! Але ж ви знаєте, панове, що твереза німецька голова здатна витягнути доцільне навіть з напівбожевільного! Автора «мавпячого цеху» немає на нашому святі. Я нікуди не випускаю його з острова Нейверн, бо в усіх цих росіян, так би мовити, пожежа в голові! Не можна знати сьогодні, що вони зроблять завтра. А полковник Батьянов — особливий самодур. Він не менш небезпечний, ніж ось ці звірі, його учні!
Журналісти шанобливо хихикали, поспішно записуючи в блокноти дотепи патрона.
— Доллі, невже ти стерпиш і це? — сказав Араканцев. — Невже дозволиш глузувати з свого батька? Нацькуй же Гамі на цю товсту тварюку Пфейфера! Відомсти, Доллі!
— Так, це вже занадто! — відповіла дівчина і мертвотно зблідла. — Добре! Я зараз спробую, — вона пішла до поручнів галереї і, скрикнувши, враз відсахнулася.
— Що з тобою, Доллі? — кинувся до неї Араканцев.
— Не можу! Там… батько!
Батьянов був страшний. З скуйовдженою сивою гривою, з схвильованими палаючими очима, він скидався на розлютованого лева.
— Пане Батьянов! — гукнув злякано Пфейфер, відчувши недобре. — Що вам тут треба? Ваше місце в Нейверні!
— Досить наказувати! — дико закричав Батьянов. — Я вам більше не слуга! Я довго і чесно працював на вас, а тепер зась! Так, кінець, пане Дендено, майстер на всі руки аж до шахрайства!
Пфейфер, хвилину тому червоний, як півонія, зблід.
— Ось! — кинув Батьянов йому в обличчя чотири маленьких шматочки картону. — Ось ті краплені карти, якими ви виграли в мене «ключ мавра»! Ви знали, що в цьому «ключі» все моє життя, весь смисл мого дальшого існування, і все-таки не дали долі вирішити моє майбутнє. Ви не пожаліли мене, ну то тепер і я не пожалію вас! Гамі, сюди, до мене!
Пфейфер умить зірвався з місця і з швидкістю, незвичайною для його постаті, кинувся до виходу. З розгону всією вагою тіла він ударився об двері і відлетів назад.
— Ні, пане Пфейфер, — вигукнув Батьянов, — мабуть, вас ніщо вже не врятує. Двері замкнені, і ключ у мене!
— Врятуйте! Допоможіть! — ридаючи, кинувся Пфейфер до гостей, але фраки і смокінги відсахнулись од нього, як від зачумленого.
— Гамі, візьми його, — вигукував Батьянов, — візьми ось того, пузатого! Рви його на шматки! Ламай все ущент!
Гамількар тінню ковзнув до групи людей. І раптом стрибнув.
Рев орангутанга, дикий крик Пфейфера і револьверний постріл прозвучали одночасно. Вистрілив генерал. Гамількар, не долетівши до Пфейфера, ткнувся в підлогу, якось дивно підвернувши голову. По асфальту розпливалася калюжа крові.
— Влучно! В череп назиліт! — сказав спокійно генерал, опускаючи револьвер.
— І ви?.. І ви за нього? — підняв, наче для прокляття, руки Батьянов. — Усі проти мене! Добре!
Потім він висмикнув з кишені велику, схожу на сопілку Пана сирену з численними свистками і приклав її до губ. Звуки особливим чином побудованої хроматичної гами викликали в мавп химерні дії. Відразу ж потік мавпячих тіл ринув до Батьянова.
— Ви бачили затуркане панургове стадо, — кричав він. — ну, а тепер побачите розлютованих дияволів! Звірі, візьміть людей! Хапайте, кусайте, рвіть!..
І знову занила сирена.
Мавпи, перестрибуючи через конвеєри, наштовхуючись одна на одну, з ревом і скаженою злістю, низько пригнувшись до підлоги, замикали кільце навколо купки людей.
— Він загинув, загинув! — у розпачі кричала Доллі. — Гамі нема з ним! Батька тепер ніхто не врятує. Вони розірвуть і його!
— Я врятую його! — крикнув Араканцев і кинувся до дверей.
Через хвилину він повернувся. На обличчі в нього був вираз відчаю.
— Чому ти повернувся? — підбігла дівчина. — Ти злякався? Боягуз!
— Доллі, навіщо ти це говориш? Я не злякався. Хтось замкнув за нами двері. Звідси нема виходу!..
