"Панургове стадо" - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець

— Дуже добре! — скептично пробурчав чоловік в окулярах, незграбно перелізаючи через борт вельбота. — Але чого ми прибули сюди, до цих індійців?

— О, не бійся! Людожерів тут нема — самі баптисти! А коли б вони й були, то тільки стали б ще однією цікавою темою для твоїх кривавих детективних романів.

— Я визнаю за краще вигадувати криваві теми, сидячи в своєму нью-йоркському кабінеті, - огризнувся Джон, неприязно поглядаючи на носильників-тубільців у білих сорочках, випущених поверх синіх штанів, і в солом’яних сомбреро. Тубільці розвантажували вельбот.

Сол не відповів. Знявши капелюх, він підставив легкому бризу голову з високим лисіючим лобом і таким світлим волоссям, що воно здалеку здавалося сивим. Задоволено оглядав він і безлюдну бухту, і місто, що височіло над морем на виступах білої крейдяної гори, і хвилясту лінію далеких Андів.

— Сподіваюсь, тут знайдеться готель? — знову перервав мовчанку автор детективних романів. — Куди ми подамося, Сол?

— У палац президента, генерала… як його? — нетерпляче поляскав пальцями білявий. — Страшенно важко запам’ятовуються ці довгі, наче товарний поїзд, іспанські імена. Ага, генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс.

— Ти з глузду з’їхав, Соломоне? Це ж президент. Я радив би спочатку звернутися до нашого консула…

— Його попереджено, — перервав білявий, — і нам уже призначена аудієнція в президента сьогодні, рівно о другій.

— Спритно! — пробурмотів здивований детективний романіст.

— А ти знаєш, хто тут американським консулом? — пожвавився білявий. — Арчібальд Раткліф! Той, що був молодшим офіцером у нашій 8-й танковій бригаді й одержав від англійців хрест Вікторії за атаку висоти «304». Пригадуєш? — Помітивши подив на обличчі романіста, білявий обурено насунув бриля. — Ти не пам’ятаєш Арчі? Не пригадуєш, як він проїхав верхи на слоні серед білого дня по Бродвею? Ну, пригадуєш?..

— Ах, ось хто! — радісно вигукнув романіст. — Горлатий Арчі! Ти б так і…

— Ей, містер Хеншоу! — пролунав за їх спинами нелюдський рев. — Хелло, Сол! Твій пароплав запізнився на три години п’ятнадцять хвилин, тому на мій сніданок не розраховуй. У мене не пансіон!

Мандрівники обернулися. В затінку прибережних пальм пихкав плебейський п’ятисильний форд, за рулем якого сидів плечистий, рожевощокий юнак, неохайно одягнений, без галстука, але з хрестом Вікторії на засмальцьованій стрічці, пришпиленій до борта білого фланелевого вестона.

— Арчі! — вигукнув Хеншоу і, простягнувши руки, пішов до форда. — Здрастуй, старик! А це Брентон, — показав він на романіста. — Джон Брентон! Ти, звичайно, читав його романи «з пострілом»?

— Джон, шалапут! — гаркнув Раткліф. — Ну, ще б не читав! Він у кожному своєму романі вішає, топить, спалює, розстрілює тисячі людей. Ах, ти комар-кровопивця!

— А ти, Арчі, як і раніше, не говориш, а ревеш, мов техаський бик! — ображеним жестом потравив окуляри романіст.

— Однак, хлоп’ята, сідайте швидше, — квапив Раткліф. — Сваритимемось потім. А зараз — у палац! Незабаром друга година. Про багаж не турбуйтесь — його доставлять до консула.

Форд стрельнув димом і помчав курними, брудними вулицями столиці. Перехожі зустрічалися рідко — населення столиці відсиджувалось у прохолоді садів і веранд. Тільки де-не-де мелькав космополітичний піджак та бруднувате сомбреро неголеного синьйора або чорна, пристебнута до високого гребінця мантилья синьйорини.

— Це не столиця, а глухе іспанське сільце, — процідив крізь зуби Брентон.

— Можливо, — відповів неуважно Хеншоу і звернувся до Раткліфа: — Арчі, президента попереджено?

— Аякже! — посміхнувся консул. — Він хотів вислати по вас на пристань двірцеву коляску з жокеями і взводом уланів як почесний ескорт. Я його насилу відмовив.

— Добре зробив. Чим менше буде розмов, тим краще. А що це за цяця — президент-генерал з таким довжелезним прізвищем?

Раткліф зняв з руля ліву руку і почухав підборіддя.

— Бачиш, він — yankeedado[4], як тут кажуть.

— Це дуже добре! — кивнув головою Хеншоу.

— Потім він чудовий знавець чечітки і коньяку. От і все! Ага, чорт, мало не забув! При грошових розрахунках віддає перевагу чекам і обов’язково на банки Штатів. Задоволений?

— Цілком! — посміхнувся Хеншоу. — Тепер я знаю, з ким матиму справу…

— Але я ще багато чого не знаю, Сол! — промовив Раткліф. — Наприклад, навіщо тобі потрібна ціла рота…

— Тсс! — перебив його Хеншоу, скоса глузливо позираючи на Брентона.

— Згода! — заторохтів консул і відразу ж вигукнув: — А ось і палац!

Палац, низька білоколонна будова, оточена акуратними газонами, мав вигляд ресторану або казино середнього достатку. Тільки на даху стирчав високий флагшток, на якому розвівався прапор республіки —