"Панургове стадо" - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець

Гості скупчились на площадці, з якої вони годину тому милувались роботою мавп. Наглядачі в ту ж мить, коли почувся перший звук сирени Батьянова, кинулась до люка мавпячого ходу і опустили за собою гратчасті двері. Про захист гостей ніхто з них навіть не подумав, — вони боялися привернути до себе увагу мавп. Та і що міг зробити тут десяток револьверів? Збунтувалися не окремі екземпляри, а все «панургове стадо», всі чотириста п’ятдесят голів.

Батьянов стояв на нижній сходинці гвинтового трапа, що вів на площадку. Тут зляканим стадом тиснулися гості. Полковник був спокійний. Склавши руки на грудях, ніби про щось глибоко замислившись, він дивився на мавп.

Мавпи наближались. Їх трохи лякала і непокоїла ця одинока людина, яка хвилину тому збунтувала їх, а тепер немовби перепинила їм дорогу до купки людей, що причаїлись нагорі, на площадці. Але вони все-таки наближались, повільно й невпинно, мов падаюча лавина, звужуючи кільце. Звірині інстинкти прокинулись, раби шукали втрачену волю, вірячи, що вони знайдуть її тільки після того, як знищать ненависних мучителів — людей.

І Батьянов, добре знаючи своїх вихованців, зрозумів це. Він вихопив з кишені плоский чорний браунінг, перевірив заряд і сміливо всунув дуло глибоко в рот…

Не встигло його тіло впасти на залізні східці, як величезна вогняно-руда горила, що бігла попереду, швидким стрибком скочила на трап.

Перестрибнувши через труп свого колишнього володаря, мавпа помчала наверх. За першою кинулись решта.

Великі, сильні і разом з тим легкі, мов тіні, піднімалися наверх мавпи. Це було схоже на зліт мовчазних привидів. Мавпи мчали, давлячись на вузькому трапі, видирались по поручнях, лізли, підсаджуючи одна одну, як люди, прямо по чавунних стовпах, що підтримували площадку. А площадка з купкою людей на ній здавалась високою скелею, атакованою прибоєм мавпячих тіл.

Коли генерал побачив біля своїх ніг морду першої горили, він глибоко зітхнув і пробурмотів:

— Кінець! І який безглуздий кінець!

— Га? Що? — спитав член рейхстагу, який і досі не міг зрозуміти, в чому справа.

— Вмирати приготуйтесь! — крикнув йому генерал.

— Чудово! — писнула людська руїна.

— Чудово! Так! Чудово! — вереснув раптом Пфейфер і кинувся з кулаками на горилу. Мавпа піймала його на льоту і підкинула високо вгору.

Пфейфер описав у повітрі дугу і полетів униз, щосекунди збільшуючи швидкість падіння…

А в конторі надривався в телефонну трубку директор фабрики:

— Кулемети! Швидше кулемети! Мавпи збунтувались!

Наступного дня газети жодним словом не згадали про катастрофу на фабриці Пфейфера. Не було навіть некрологів, присвячених шанованим і достойним державним мужам, які знайшли свою смерть у лапах мавп.

Тільки «Берлінер берзен кур’єр», акуратний, як хронометр, позбавлений будь-яких сантиментів, надрукував своєрідний некролог, і то присвячений не людям, а акціям: «Сьогодні на жодній біржі акції «Панургового стада» не котирувались».

А це означало, що акції «Панургового стада» коштували не дорожче за папірець, на якому вони були надруковані.

— Що це за паршива нора? І що ми тут робитимемо, Сол? — нервово спитав маленький, сухий чоловічок в окулярах, невправний і незграбний, схожий на клерка.

В цю мить кіль човна заскрипів по дну. Худорлявий, міцний чоловік легким спортсменським стрибком виплигнув з вельбота на гальку берега. На його тонкому, гордовитому обличчі з трохи кирпатим носом відбилося цілковите задоволення.

— Це не нора, Джон, — гукнув він уже з берега. — Це столиця республіки! Хочеш трохи статистики? — чоловік дістав з кишені довідник. — Де це? Ага, ось, слухай. Прибережна республіка, сто вісімдесят тисяч квадратних кілометрів, жителів разом з індійцями півтора мільйона чоловік. Карликова держава. Президент з 1925 року генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс. Межує з… Ну, це для нас нецікаво! — він закрив книжку.