Малюк - Аркадій Натанович Стругацький

— Нічого не розумію, — промовила вона сердито. — Нема їм де тут жити. Всі більш-менш придатні для помешкання точки ми обстежили. Не в болоті ж вони борсаються, кінець кінцем!..

— А чому б не в болоті? — запитав я, всідаючись.

Майка сіла по-турецькому і втупилась у мене через лупу.

— Гуманоїд не може жити в болоті, — оголосила вона переконливо.

— Чого ж це, — заперечив я. — У нас на Землі були племена, які жили навіть на озерах, у пальових будівлях…

— Якби на цих болотах була хоч одна будівля… — почала Майка.

— А може, вони мешкають саме під водою, щось на зразок водяних павуків, у таких повітряних дзвонах?

Майка поміркувала.

— Ні, — з жалем відказала вона. — Він би був брудний, багнюки б у корабель наніс…

— А якщо в них водовідштовхувальний шар на шкірі? Водогрязевідштовхувальний… Бачила, як він лисніє? І втік він від нас — куди? І такий спосіб пересування — для чого?

Дискусія зав’язалася. Під натиском численних гіпотез, які я висував, Майка змушена була погодитися, що теоретично аборигенам ніщо не перешкоджає мешкати в повітряних дзвонах, хоч особисто вона, Майка, все ж таки схиляється до того, що правий Комов, котрий вважає аборигенів печерними людьми. «Якби ти бачив, які там ущелини, — сказала вона. — От куди б зараз податися…» Вона почала показувати на карті. Місця навіть на карті виглядали неприязно: спочатку смуга сопок, порослих карликовими деревцями, за нею поборознені бездонними розломами скелясті передгір’я, нарешті сам хребет, дикий та жорстокий, укритий вічними снігами, а за хребтом безкрайня кам’яниста рівнина, сумна, безжиттєва, порізана уздовж і впоперек глибокими каньйонами. Це був наскрізь промерзлий, студений світ, світ наїжачених мінералів, і вже на саму думку про те, щоб тут жити, ступати босоніж по цьому кам’яному кришиву, шкіра на моїй спині починала наїжачуватися.

«Нічого страшного, — втішала мене Майка, — я можу показати тобі інфразйомки цієї місцевості, під цим плато є чималі ділянки підземного тепла, тож коли вони мешкають у печерах, то від холоду в будь-якому разі вони не страждають». Я відразу ж прискіпався до неї: а що ж вони їдять? «Якщо є печерні люди, — пояснила Майка, — можуть бути й печерні тварини. А потім мох, гриби, і ще можна уявити собі рослини, котрі здійснюють фотосинтез в інфрачервоному світлі.» Я уявив собі це життя, жалюгідну пародію на те, що ми вважаємо життям, уперту, але мляву боротьбу за існування, дивовижну одноманітність вражень, і мені стало дуже шкода аборигенів. І я заявив, що турбота про цю расу — завдання теж доволі шляхетне і вдячне. Майка заперечила, що це зовсім інша річ, що пантіанці приречені, і якби нас не було, вони би просто зникли, припинили би свою історію; а що стосується тутешнього народу, то тут казала Настя, як удасться, потрібні ми їм чи ні. Може, вони і без нас процвітають.

Це в нас давня суперечка. На мою думку, людство знає достатньо, щоб судити, який розвиток історично перспективний, а який — ні. Майка ж у цьому сумнівається. Вона стверджує, що ми знаємо вкрай мало. Ми вже стикалися з дванадцятьма розумними расами, причому три з них — негуманоїдні. В яких стосунках ми перебуваємо з цими негуманоїдами, сам Горбовський, напевно, не може сказати: вступили ми з ними в контакт чи не вступили, а якщо і вступили, то за обопільною згодою чи нав’язали їм себе, а може, вони взагалі нас сприймають не як братів по розуму, а як рідкісне явище природи, щось на взірець незвичайних метеоритів. От з гуманоїдами все зрозуміло: з дев’яти гуманоїдних рас тільки три погодилися мати з нами що-небудь спільне, та й то леонідяни, наприклад, охоче діляться з нами своєю інформацією, а нашу, земну, дуже ввічливо, але рішуче відкидають. Здавалось би, цілком очевидна річ: квазіорганічні механізми раціональніші та економічніші за приручених тварин, але леонідяни від механізмів відмовляються. Чому? Якийсь час ми сперечалися — чому, заплуталися, непомітно помінялися точками зору (це в нас із Майкою буває досить часто), і Майка, нарешті, заявила, що все це маячня.

— Не в цьому справа. Чи розумієш ти, у чому полягає головне завдання будь-якого контакту? — запитала вона. — Ти розумієш, чому людство от уже двісті років прагне до контактів, радіє, коли контакти вдаються, сумує, коли не поталанило?

Я, звісно, розумів.

— Вивчення розуму, — сказав я. — Дослідження найвищого продукту розвитку природи.

— Це загалом вірно, — погодилась Майка, — але це тільки слова, бо насправді нас цікавить не проблема розуму взагалі, а проблема нашого, людського розуму, інакше кажучи, нас передусім цікавимо ми самі. Ми вже п’ятдесят тисяч років намагаємося зрозуміти, що ми таке, та, дивлячись ізсередини, це завдання не розв’язати, як неможливо підняти себе самого за волосся. Треба подивитися на себе іззовні, чужими очима, зовсім чужими…

— А навіщо це, власне, потрібно? — агресивно поцікавився я.

— А затим, — вагомо сказала Майка, — що людство стає галактичним. От як ти уявляєш собі людство через сто років?

— Як уявляю? — Я знизав плечима. — Та так само, як і ти… Кінець біологічної революції, подолання галактичного бар’єру, вихід у нуль-світ… ну, широке розповсюдження контактного бачення, реалізація П-абстракцій…

— Я в тебе не питаю, як ти собі уявляєш досягнення людини за сто років! Я тебе питаю, як ти уявляєш собі саме людство через сто років.

Я спантеличено поморгав. Я не вловлював різниці. Майка дивилася на мене переможно.

— Про ідеї Комова чув? — запитала вона. — Вертикальний прогрес і все таке інше…

— Вертикальний прогрес? — Щось таке я пригадував. — Зачекай… Це, здається, Боровик, Мікава… Так?

Вона полізла в стіл і почала там порпатись.

— Ось ти тоді витанцьовував у барі зі своєю Танюшкою, а Комов збирав усіх у бібліотеці… На! — Вона простягла мені кристалофон. — Послухай.

Я неохоче начепив кристалофон і почав слухати. Це було щось на кшталт лекції, читав Комов, і запис починався з півслова. Комов говорив не поспішаючи, просто, досить доступно, рівняючись, напевно, на рівень аудиторів Він наводив багато прикладів, сипав дотепами. Виходило в нього приблизно таке.

Земна людина виконала всі висунуті нею перед собою завдання і стає людиною галактичною. Сто тисяч років людство продиралося вузькою печерою, через завали, через хащі, гинуло під обвалами, потрапляло у глухі кути, але попереду завжди була синява, світло, ціль, і от ми вийшли з ущелини під синє небо і розлились по рівнині. Так, рівнина