Малюк - Аркадій Натанович Стругацький
— Резюмую, — оголосив він, немов читаючи лекцію. — Принаймні цей район планети, всупереч даним попередніх досліджень, заселений крупними хребетними, до того ж є всі підстави гадати, що ці істоти розумні. Це, мабуть, троглодити, пристосовані до життя в підземних порожнечах. Судячи з того, що ми бачили на власні очі, анатомічно середній абориген нагадує людину, володіє яскраво вираженою здатністю до мімікрії, а крім того, вірогідно, саме через це — здатністю до відтворювання захисно-відволікаючих фантомів. Мушу сказати, що для крупних хребетних така здатність була зазначена лише в деяких гризунів на Пандорі, на Землі ж цією здатністю наділені деякі види головоногих молюсків. А тепер я хотів би особливо підкреслити, що, незважаючи на ці нелюдські та й узагалі на негуманоїдні властивості, тутешній абориген не тільки в анатомічному, а й у фізіологічному та, зокрема, в нейрологічному відношенні неймовірно, небувало близький до земної людини. Я закінчив.
— Як — закінчили? — схопився я, злякавшись. — А мої голоси? Значить, галюцинації були?
Комов усміхнувся.
— Заспокойтеся, Стасю, — сказав він. — Із вами все гаразд. Ваші «голоси» легко пояснюються, якщо припустити, що будова їхнього голосового апарату ідентична нашому. Схожість голосового апарату плюс розвинена здатність до імітації, плюс гіпертрофована фонетична пам’ять…
— Зачекайте, — сказала Майка. — Я розумію, вони могли підслухати наші розмови, але ж як жіночий голос?
Комов кивнув.
— Так, доводиться припускати, що вони були присутні під час агонії.
Майка присвиснула.
— Надто вже хитромудро, — буркнула вона з сумнівом.
— Запропонуйте інше пояснення, — холодно заперечив Комов. — Утім, імовірно, ми незабаром дізнаємось імена загиблих. Якщо пілота звали Олександром…
— Ну добре, — сказав я. — А дитина плакала?..
— А ви впевнені, що це плакала дитина?
— А з чим це можна сплутати?
Комов утупився в мене, міцно притиснув пальцем верхню губу і раптом приглушено загавкав. Саме загавкав — іншого слова я не підберу.
— Що це було? — запитав він. — Собака?
— Схоже, — сказав я з повагою.
— Так от, це я промовив фразу на одній з говірок Леоніди.
Я був приголомшений. Майка теж. Якийсь час ми мовчали. Все було безсумнівно так, як він казав. Усе пояснювалося, все виходило дуже витончено, але… Було, звісно, дуже приємно усвідомлювати, що всі страхи залишилися позаду і що саме нашій групі пощастило відкрити ще одну гуманоїдну расу. Однак разом з тим це означало найрішучішу зміну в наших долях. Та й не тільки в наших. По-перше, неозброєним оком було видно, що проектові «Ковчег» кінець. Планета заселена, доведеться шукати для пантіанців іншу. По-друге, якщо остаточно з’ясується, що аборигени розумні, нас, напевно, відразу ж «попросять» звідси, а замість нас сюди прибуде Комісія з контактів. Усі ці міркування були очевидними не лише для мене, звичайно, а й для інших. Вандерхузе засмучено смикнув себе за бакенбарди і сказав:
— Чому ж саме розумні? По-моєму, поки що нізвідки не випливає, що вони неодмінно розумні, ви як гадаєте, Геннадію?
— Я не стверджую, що вони неодмінно розумні, — заперечив Комов. — Я сказав тільки: є всі підстави для таких припущень.
— Ну які ж це такі всі підстави? — не переставав засмучуватися Вандерхузе. Надто вже не хотілося йому покидати насиджене місце. Була в нього така відома слабкість — любов до насиджених місць. — Що це за всі підстави? Зовнішній вигляд хіба що…
— Справа не тільки в анатомії, — сказав Комов. — Каміння під маяком розташоване у явному порядку, це якісь знаки. Каміння та гілля на посадочній смузі… Я не хочу нічого твердити категорично, але все це дуже схоже на спробу ввійти в контакт, здійснювану гуманоїдами з первісною культурою. Таємна розвідка й водночас чи то дарунки, чи то попередження…
— Так, схоже на те, — пробурмотів Вандерхузе і впав у прострацію.
Знову запала мовчанка, потім Майка тихенько запитала:
— А з чого випливає, що вони так уже особливо близькі до нас своєю фізіологічною і нервовою організацією?
Комов задоволено покивав.
— Тут ми маємо тільки непрямі припущення, — сказав він. — Але це досить вагомі припущення. По-перше, аборигени здатні проникати в корабель. Корабель їх впускає. Для порівняння нагадаю, що ні тагорцю, ні навіть пантіанцю, при всій їхній схожості з людиною, люкову перетинку не здолати. Люк просто не розчиниться перед ним…
Туї’ я плеснув себе по лобі.
— Чорт забирай! Значить, усі мої кібери були в цілковитій справності! Просто аборигени, напевне, бігали перед Томом, і він зупинявся, бо боявся наїхати на людину… А потім вони, напевно, сприймали Тома як живе створіння, розмахували руками і випадково подали йому сигнал: «Небезпека! Негайно в корабель!» Це ж дуже простий сигнал… — Я показав. — Ну, мої хлопчики й полізли в трюм наввипередки… Звичайно, так воно все й було… Та я і зараз на власні очі бачив: Том реагував на аборигена як на людину.
— Тобто? — швидко запитав Комов.
— Тобто коли абориген з’явився у полі зору його візирів, Том просигналив: «Чекаю наказів».
— Це дуже цінне спостереження, — промовив Комов.
Вандерхузе важко зітхнув.
— Так, — сказала Майка. — Кінець «Ковчегу». Шкода.
— Що ж тепер буде? — запитав я, ні до кого особливо не звертаючись.
Мені не відповіли. Комов підняв аркуші зі своїми записами, під ними виявилася коробочка диктофона.
— Прошу вибачення, — оголосив він, чарівно посміхаючись. — Щоб не витрачати часу даремно, я нашу дискусію записав. Дякую за точно поставлені запитання. Стасю, я попрошу вас, закодуйте усе це та надішліть в екстреному імпульсі прямо у Центр, копію на базу.
— Бідолашний Сидоров, — неголосно сказав Вандерхузе. Комов коротко поглянув на нього і знову опустив очі на папери.
Майка відсунула крісло.
— У будь-якому випадку, з моїм квартир’єрством тут покінчено, — промовила вона. — Піду збиратися.
— Хвилиночку, — зупинив її Комов. — Тут запитали, що ж тепер буде. Відповідаю. Як уповноважений член Комісії з контактів я беру командування на себе. Оголошую весь наш район зоною імовірного контакту. Якове, прошу вас, складіть відповідну радіограму. Усі робота в межах проекту «Ковчег» припиняються. Роботи демобілізуються та переводяться у трюм. Вихід із корабля лише за моїм особистим дозволом. Сьогоднішнє полювання з хортами, ймовірно, вже дещо утруднило контакт. Нові непорозуміння були б дуже небажані. Так от, Майє, прошу вас загнати глайдер в ангар. Стасю, прошу зайнятися вашою кіберсистемою… — Він підняв палець. — Але спочатку надішліть запис дискусії… — Він усміхнувся і хотів сказати ще щось, але цієї миті затріскотів дешифратор рації.
Вандерхузе простяг довгу руку,
