Малюк - Аркадій Натанович Стругацький
З тупотом прибігла Майка і зупинилась поруч, важко дихаючи.
— Втік, — констатувала вона з прикрістю.
— Втік, — сказав я.
Кілька секунд ми стояли, вдивляючись у каламутні клубні туману. Потім Майка витерла з лоба піт і промовила:
— Я від баби втік, я від діда втік…
— А від тебе, квартир’єре, і тим паче втечу, — додався і озирнувся.
Так. Дурні, значить, бігали, а розумні, самі розумієте, стояли і дивилися. Ми з Майкою були вдвох. Маленькі постаті Комова та Вандерхузе темніли біля корабля.
— А нічогенька пробіжка вийшла, — промовила Майка, теж дивлячись у бік корабля. — Кілометрів три, не менше, як ви гадаєте, капітане?
— Згоден з вами, капітане, — відгукнувся я.
— Слухай, — задумливо сказала Майка. — А може, це все нам привиділось?
Я згріб її за плечі. Відчуття свободи, здоров’я, захвату, відчуття величезних сяйливих перспектив з новою силою вибухнуло в мені.
— Що ти в цьому розумієш, салажко! — гаркнув я, мало не плачучи від щастя і трусячи її щосили. — Що ти розумієш у галюцинаціях! І не треба тобі нічого розуміти! Живи щасливо і ні про що таке не замислюйся!
Майка розгублено лупала на мене очима, намагалася вирватися, ’ а я труснув її наостанок добряче, обхопив за плечі і потяг до корабля.
— Зачекай, — слабко відбивалася спантеличена Майка. — Чого ти, справді… Та відпусти ти мене, що це за телячі ніжності?
— Ходімо, ходімо, — примовляв я. — Йдемо! Зараз нам улюбленець доктора Мбоги вломить — чує моє серце, що дарма ми затіяли цю біганину, не мали ми її затівати…
Майка ривком звільнилася, постояла секунду, потім присіла навпочіпки, нахилила голову і, обхопивши коліна руками, хитнулася вперед.
— Ні, — сказала вона, знову випрямляючись. — Цього я не розумію.
— І не треба, — відповів я. — Комов нам усе пояснить. Спочатку дасть нам прочухана, бо ж ми йому контакт зірвали, а потім усе ж таки пояснить…
— Слухай, холодно! — сказала Майка, підстрибнувши на місці. — Біжимо?
І ми побігли. Мій перший захват минув, і я почав усвідомлювати, що ж усе-таки сталося. Виходило, що планета таки заселена! Та ще й як заселена — крупні людиноподібні створіння, може, навіть розумні, може, навіть цивілізовані…
— Стасю, — сказала Майка на бігу, — а може, це пантіанець?
— Звідки? — здивувався я.
— Ну… Мало там звідки… Ми ж не знаємо всіх деталей проекту. Може, перекидання вже почалось.
— Та ні, — сказав я. — Не схожий він на пантіанця. Пантіанці високі на зріст, червоношкірі… Окрім того, вони одягнені, чорт забирай, а цей зовсім голий!
Ми зупинилися перед люком, і я пропустив Майку вперед.
— Бр-р-р! — вимовила вона, розтираючи плечі. — Ну що, ходімо діставати прочухана.
— Півметрового, — сказав я.
— Добре змащеного, — сказала Майка.
— Сімдесят п’ять міліметрів у діаметрі, — сказав я.
Ми крадькома опинилися в рубці, та залишитись непоміченими нам не вдалося. Нас чекали. Комов ходив по рубці, заклавши руки за спину, а Вандерхузе, дивлячись у простір і випнувши щелепу, намотував свої бакенбарди: правий на палець правої руки, а лівий — на палець лівої. Побачивши нас, Комов зупинився, але Майка не дала йому заговорити.
— Втік, — діловито доповіла вона. — Втік простісінько через трясовину, причому в досить незвичний спосіб…
— Помовчіть, — перервав її Комов.
«Зараз почнеться», — подумав я, заздалегідь налаштовуючись на відбрикування та відлаювання. Але не вгадав. Комов наказав нам сісти, всівся сам і звернувся прямо до мене:
— Я вас слухаю, Попов. Розповідайте все. До найменших подробиць.
Цікаво, що я навіть не здивувався. Така постановка питання здалася мені цілком природною. І я розповів усе — про шурхіт, про запах, про дитячий плач, про крики жінки, про дивний діалог учора ввечері і про чорну мару сьогодні вночі. Майка слухала мене, роззявивши рота, Вандерхузе хмурнішав і докірливо хитав головою, а Комов не відриваючись дивився мені в лице — примружені очі його знову були пильні та холодні, обличчя потвердішало, він покусував нижню губу і час від часу напружено сплітав пальці, хрустячи суглобами. Коли я закінчив, запала тиша. Потім Комов запитав:
— Ви впевнені, що це плакала дитина?
— Т-так… Принаймні, дуже схоже…
Вандерхузе шумно перевів дух і поплескав долонею по підлокітнику крісла.
— І ти все це витримав! — промовила перелякано Майка. — Бідний Стасик!
— Мушу тобі сказати, Стасю… — переконливо почав Вандерхузе, але Комов перебив його.
— А каміння? — запитав він.
— Що — каміння? — не зрозумів я.
— Звідки взялося каміння?
— Це на будмайданчику? Кібери натягали, мабуть. До чого це тут?
— Звідки кібери могли взяти каміння?
— Н-ну… — почав я та замовк. Справді, звідки?
— Навкруг піщаний пляж. Жодного камінчика. Кібери з майданчика не відлучалися. Звідки ж на смузі камені і звідки на смузі суччя? — Він оглянув нас і усміхнувся. — Все це риторичні запитання, звісно. Можу додати, що в нас за кормою, просто під маяком цілий розсип каменів. Дуже цікавий розсип. Можу також додати… Даруйте, ви закінчили, Стасю? Дякую. А тепер послухайте, що було зі мною.
Комову, виявляється, теж було непереливки. Щоправда, випробовування в нього були дещо іншого роду. Проба інтелекту. Наступного дня після прибуття, запускаючи в озеро пантіанську рибу, він помітив за двадцять кроків від себе незвичайну яскраво-червону пляму, що розпливлася і зникла ще до того, як він вирішив наблизитись. Наступного дня на самісінькій верхівці висоти 12 він виявив здохлу рибу, явно з тієї, що була запушена напередодні. Під ранок четвертого дня він прокинувся з чітким відчуттям, що в каюті є хтось сторонній. Стороннього не виявилось, але Комову почулось, як із клацанням лопнула люкова перетинка. Вийшовши з корабля, він виявив, по-перше, розсип каміння біля корми, а по-друге, каміння й оберемки сучків на будмайданчику. Після розмови зі мною він остаточно утвердився в думці, що в околицях корабля коїться щось недобре. Він уже був майже впевнений, що пошукові групи недогляділи якийсь дуже важливий фактор, що діє на планеті, і тільки глибока переконаність у тому, що неможливо було би прогледіти розумне життя, утримувала його він найрішучіших кроків. Він тільки вжив усіх заходів, аби район дії нашої групи не став об’єктом нашестя «зацікавлених лайдаків».
