Апгрейд для Всесвіту - Владислав Билінський
Хлопчик пішов у дзеркала. Нарцис — улюблена квітка. Ох, життя без пуття… Так, але прибрати тут усе-таки треба. Домарафетитися до кондиції. Синичці подзвонити: обговоримо, позітхаємо, у ранах спільних досхочу поколупаємося.
Вона повернулася до дзеркала. І раптом не впізнала себе. Зовсім незнайома дама: загадкова, сувора, велична на диво… сліпуча дама! Першої миті відчула вона заздрість — неуявленну заздрість до власного відображення, яка відразу ж змінилася гордовитою заклопотаністю: ось я яка! Полин я степовий…
Зберегтися б, не розхлюпати…
Я — Полин.
Вони мене шукають, а я — тут… Ой, та хто там шукає? Кого шукає?
Боже, про що я? Від чоловіків від цих припадочних і сама з колодок зіб’єшся.
І, звикаючи до свого нового втілення, почуваючи себе юною відьмою, що скинула з тіла й душі непотрібний кокон, зачинила вона футлярчик з тінями, замислилася й почала планувати чергове життя.
Усесвіт провадить нас поверхнями подій, немов океанський лайнер безкрайніми водами. Приховано безодні, погляд не проникає углиб. Що ж там, у прихованому? — думає пірнальник. — З чим повернуся? Як угадати? Сплеск. Інший світ. Феєричні видіння. Сни, осяяння — складові особливої здатності, особливої сприйнятливості, притаманної нирцеві. У глибинному, у неявленому відшукає він необхідні варіанти власного життя. Він продовжить їх у часи прийдешні.
Ніч у вікні закрутило вихором, пітьма клаптями летить, перекреслюючи зодіакальні руни; а зорі все танцюють і танцюють, розкидають іскристий піт; завтра зійдуть палаючі квіти, зоряна плазма в пуп’янках; я не прагну у завтрашній день — його настання є сумнівним. Хтось вовтузиться за спиною моєю. Він нашіптує чудернацький текст, що зовсім мені не потрібний:
— Ви всі, всі без винятку, не бажаючи і навіть не здогадуючись про це, давним-давно стали Сплячими. Узяли та й заснули наяву. Вас анітрохи не дивує безглуздість світу, що вам наснився…
— Навіть якщо не повіриш, обличчям до нього повернешся і, заради виконання невір’я, для заспокоєння серця, наб’єш шептунові-доброзичливцю стривожену дурну морду, — однаково нудьга. Даремно я впускаю відповідні слова на сталеву підлогу, марно розмовляю зі світом крізь висяче вікно. І позіхаю, позіхаю…
Це сновидіння просте, як закон падіння. Я наглухо замкнений у темному нерухомому сні, у просторі недомальованого пейзажу. Містечко, одначе! Ліжко і стіл посеред рівнини. Ліворуч — нескінченна блискуча жовтизна, гладінь піщана чи просто золото аж до виднокола; праворуч — засніжена підмісячна тундра, подібна до розпластаної примари, над якою повільно перекочується й дихає сяйво-звір. Прямо за курсом — океан чорнильної води, птах із крокодилячою головою і два бірюзові безсилі сонечка над нею. Лише вкарбований у небо прямокутник вікна за спиною досі являє мені знайомий ландшафт, але й там не все гаразд, дика ніч пожарищ, дрижить місяць, іскрять зірки, промені, що впали з небес, набухають ураз далекою загравою: йде прополювання, йде відбір. Там — історична мить, що затягнулася далі нікуди, обросла несподіванками; там дивовижі, прорив у майбутнє, ко— нект світів, необ’їжджені надії. Хто приборкає дикого мустанга? Хто замовить слівце про нас перед міжзоряним співтовариством?
Утім, усе це просто ще один сон. Усе, що ми бачимо, усього лише наші домисли, навіяні грою тіней на зімкнутих повіках. Я знаю, що кажу, і я скажу так: якщо вже граєш, грай за правилами. Усі повинні грати за правилами: боги, люди, вовки. Тому що порушника видаляють з поля, і тоді потрапляє він у дивовижні індуковані сни.
І, здогадуючись, що він перебуває за гранню життя, порушник починає освоювати позамежний світ позамежних людей.
Я займався, я розвивався, пізнавав приховане; я дізнався, що немає нічого сталого в сталості днів і прикмет; я зрозумів, що правильне запитання — не чому, а як.
Я занадто любив неправильні запитання.
Всесвітня машина рухається не в часі, не в просторі; її хода — від здійсненого — до того, що не збулося. Фізичний простір — океан сплячої матерії; ментальний простір — океан незвершеного. Координати фізичного світу, скільки б вимірів ви йому не приписали, при цьому значення не мають. Кроки долі зумовлені волею богів, людей і демонів. В інших термінах — програмою, обчислювальним середовищем і реакціями на зовнішні події. Творець, цей позамежний програміст, не цікавиться проміжнимиетапами людської діяльності. Він створив програму, запустив її й вийшов перекурити. Миловидні дівчатка з крильцями, прикритими білими халатиками з хмарного ситцю, поглядають на монітори і теревенять про своє, небесне.
Еллі дивилася на кулю. Куля змінювала колір. Стала вона багряною, ніби розжарилася зсередини, і її зловісне світіння пульсувало в такт частому диханню дівчинки. Вона підняла голову.
— Не вставай! — люто крикнув Богун. — Жити набридло?!
Вона кидком, просто з колін, рвонулася до нього… ні, зовсім не він цікавив дівчинку, вона тягнула руки до кулі. Куля верескливо прошепотіла прокляття, завихривши брудний сніг; два швидкі постріли у відповідь змусили переслідувачів залягти, та гебісти вже не на жарт узялися за справу, їх було багато, і Богун зрозумів: усе, момент утрачено. Залишалося лише гордо померти. Або здатися.
Автоматний гавкіт змусив його втиснутися в землю. Відчувши ритм черг, він потрібної миті відкинув пістолет і підняв над собою руки. Стрілянина відразу ж припинилася, і йому раптом моторошно стало в тиші, що осіла; він уже відчув — знання випередило погляд. Еллі лежала на снігу, що танув, змінюючи колір, обличчям донизу; сніг невблаганно червонів; сніг соромився людей; куля танцювала під мертвою долонею; Богун так і не зміг змусити себе подивитися. Він чудово знав характеристики вогнепальної зброї: практика — велика річ.
Богун стояв на колінах, дивлячись у небо; автоматники підбігли, збили прикладами вниз, у криваве місиво; і тоді він, спалахнувши ненавистю, якимось звіриним чуттям угадавши серед них убивцю, розміняв
