Апгрейд для Всесвіту - Владислав Билінський
Реальністю керує логіка. Тут, уві сні, дива, сприймалися як щось належне. Стіни, обідрані та зачищені, симпатично поблискували свіженькими алебастровими латками. Щілини, залиті цементом, ледве вгадувалися; цемент ще не висохнув, а підсохне — і не знайдеш. Будівельне сміття купкою визирало з поганого відра. Усе, як він і уявив собі вчора, засинаючи. На плитці в кавоварці димілася, сотаючись ароматом, гарячуща кава — він торкнувся холодної плитки і трохи здивувався. Стіл, дбайливо застелений скатертиною невідомого походження, був прикрашений букетиком квітів в улюбленій вазочці малої. Вазочку цю вщент розтрощила хвостом Мальвіна. Сталося це бозна коли, всі вже й забули. Закуски, що самі собою з’явилися в холодильнику, надихали, вимагали енергійних дій і енергійних фраз.
— Нап’юся на ознаменування, — пригрозив світу Сплячий, — утрачу обличчя!
Сьогодні день метеликів, — нагадав він собі. — Я спав, не прокидаючись і нікуди не відлучаючись; видіння — просто сни, дурні напівзатерті спогади про той період, коли я був не зовсім здоровим. Захист пам’яті це, ось що. Сни — відстійник застарілих страхів і різноманітних непривабливих речей… У Центрі інтенсивної корекції таке дуже добре пояснюють.
Татинку, сестру милосердя, зовсім не обтяжувала запропонована їй роль, яку вона, як треба було припустити, давно і надійно розівчила, звикнувши дотримуватися її рамок, — але з Богуном чомусь вийшло інакше. Ніжність її стала вимогливою, а роль виявилася маскуванням від підглядачів. Він і сам не знав, чим привабив цю покорительку сердець, володарку снів. Йому заздрили. Богунові не хотілося виписуватися.
Була весна. Дружину про все повідомляли; відвідувачів не пускали; дочка, пишаючись новим умінням, сама підписувала свої малюнки великими незугарними літерами. «Тато це малвіна вона йде додому.» «Тато це мама вона вже не плачи.» «Тато я дуже хочу нса на імя Барсундук.» «Тато це ми за тобою скучаємо.»
Утомившись від неможливого, Богун уже не бував вражений дивовижним. Не до того йому було. Від нього вимагався точний хід. Слова і логіка могли б допомогти. Слова виникали самі, приходили звідкись, відпихали набік безсловесні недодумані думки — він не міг повністю довіритися цим стороннім словам. Логіка? Груба карта місцевості, пласка чорно-біла супутникова фотографія, вона непогано допомагає зорієнтуватися в незнайомих місцях. Але логіка, на жаль, спричиняла найневтішніші висновки. Логіка — сторожовий пес розуму — вишкірялася і нізащо не бажала визнавати верховенство чуда. А отже, Богун був божевільним: він немовби перебував свідомістю відразу в кількох різних часах і не вмів пов’язати минуле з днем сьогоднішнім, щоб зіставити спогади з подіями свого життя або хоча б із вибриками розбурханої фантазії.
Пристосовуючись до змін всесвіту, відчуваючи раптову потребу змінитися й самому, Богун, тридцятирічний службист, який пройшов через вогонь і воду» згадав раптом кручений і недоладний жаргон давньої своєї підліткової пори. Він сказав:
— Чувак! Кльово! Кайфуй, чувак: забашляла рибка золота! Менів-герлиць на сейшен аскну, — сповістив він всесвіт. — Дзвякну, гукну, покличу… Збігати портвейну взяти?
Розглядаючи телефон, він довго думав про речі незначні: наприклад, про те, що чудово розкута мова, якою колись вільно володіло його покоління, розсипалася, перестала бути всеохопною. У ній виникли провали, багато що було віднесено течією, а на поверхні плавало всіляке сміття, яке потрапило туди з наступних часів, усілякі «прикиди» і «тусовки». Несправжні це слова! — з легкою озлобленістю заявив він метелику, що залетів на вогник сигарети. — Справжні — всі в мені! Тільки я їх не пам’ятаю…
— Озирнися! Стільки років опало! — відповів метелик. — Ти все носа до скла тулиш, все тобі хочеться ті палаци чимкраще розглянути, а їх і немає вже. Потяг давно в чужих краях: бай, бебі, бай… Вгамуйся, забудь, не кисни, встань, прошвирнися, підніми градус!
А що? Крилатий діло каже. І забуду. І прошвирнуся.
Богун згадав Грегора. Засумував. Грегор безвісти зник — а був компанійський і безвідмовний. Кощій? Давненько не зустрічав він шефа. Куди їх усіх смикнуло? Він заспокоював себе тим, що сьогодні, відповідно до плану, почав набирати обертів проект. До проекту залучені специ з тіньових світів і практикуючі маги. Хтозна, скільки дивовижного і неможливого закладено в цьому ризикованому задумі?
Наближається гарний червневий вечір, — думав Богун, — чому б і не прошвирнутися, справді? Одягнутися по-кабацьки. Строкату павину сорочку. Ботфорти зі шпорами. Блокнотик перегорнути, зустрітися, зібратися — згадати, посперечатися, покричати один на одного. А виговорившись, урости у нічну тишу. У годину місяця жорстокого і безлюдних вулиць; у годину розкритих крил над рожевою водою. У зосередженні, в шепотінні зір, у чуйному мовчанні посвячених спробувати відреставрувати обвалене…
— Небезпечно! — просигналив йому недремний Страж.
Звичайно, небезпечно. Життя — небезпечне заняття. Нелегка ноша для працівників спецслужб.
У недавньому маренні він відчував себе Митарем — людиною, яка зуміла пробратися в його думки і заблокувати їх. Можливо, цей загадковий Митар і виходив його там, у лісі. Він мені більше ніж брат: тепер він частина мене самого. Я вірю Митареві, він догляне за Еллі. Еллі рано чи пізно віднайде свою маму.
Повернувся він через годину, несміливо здивувався шпалерам, що проросли на стінах, жбурнув у холодильник пляшки; метелики делікатно ховалися по кутках; свіжопофарбовані двері уже підсохли, запах вивітрився. Богун подумав, посміхнувся — і рішуче набрав номер.
— Анно?
— А, це ти, — упізнав його чоловік Анни.
— Я, — погодився Богун.
— Ну і як ти там?
— Влаштовую відвальну вечірку. Відбуваю до похмурого краю… до іншого світу. Втікаю від мирської суєти. Всерйоз і надовго втікаю. Можливо, назавжди.
— Брешеш! — упевнено відповіли йому.
— Брехати непристойно. І немає потреби. Не брешу я. Збереться тісна компанія, всі свої. Приходіть.
— Такі ж мерзотники, як і ти, — повідомив чоловік. — Не сміши. Не роби з мене ідіота! Це твій, — сказав він набік, — сором забув, до себе кличе, — і, знову в трубку: — Добре, передаю їй…
