Апгрейд для Всесвіту - Владислав Билінський

— Богусю? — проспівала Ганна. — Чого тобі треба, чудовисько?

— А нічого, зовсім нічого. Зникаю я. Скидається на те, що надовго. Чекаю. Приходь. І друга життя приведи… якщо не зможеш від нього відкараскатися…

— А я його й не збираюся брати! — з веселим викликом повідомила Ганна. — Хай удома сидить, відлюдько! Я майже готова, щоправда, в інше місце готувалася, що ж, зміню маршрут!

Перш за все він красиво й апетитно розставив усе на кухні. Потім узявся за облагороджування спальні. Подзвонив Киценяточку й Оку. Киценяточко й Око зраділи й ідею схвалили.

Телефонний дзвінок. Він, щось муркочучи, підняв трубку.

— Аня в тебе?

— Ще не з’явилася. Що передати?

— Я тобі, друже, от що скажу. Нахаба ти, звичайно, першорозрядний. Я сьогодні спокійний: усе ще сподіваюся, що ти й справді злиняєш з наших обріїв. Викресли наш номер зі списку! І… Покажися сексопатологу, чудо! А він, може, знайде спосіб допомогти тобі!

Злі й скривджені водночас інтонації його голосу нагадали Богунові кілька слів, що їх якось кинула Анюта. Ці слова, мов зерна на оранці, давно зійшли і прижилися в ньому. Не сперечайся з рогуном, — наказав він собі, — не ображайся. Уникай злих імпотентів і терпи їхні звіряння.

— Покажуся. Перевірюся…

— І будь із нею ввічливішим! Вона все рветься за тобою доглянути, ще відтоді. Дитину знайшла! Боїться за тебе, альфонса. Не кривдь її!

— Та не кривджу я нікого! — відчуваючи прикрість, відповів Богун.

Ну й мерзотник!

Він ледве встиг привести себе до ладу.

Анна не поспішала переступити поріг. Над її головою блискавками сяйнули метелики; вона провела їх неуважним поглядом — метелики розчинилися в її зіницях. Запитала, м’якістю голосу згладжуючи різкість фраз:

— Ти сам? Цікаво, що ти вигадав цього разу? Ти досі на щось сподіваєшся?

— Анно, змилуйтеся! — він клацнув] підборами, шанобливо схиливши голову.

— Колись, пані, ви приміряли до себе слова, призначені зовсім іншій жінці! Так, я розперезаний, божевільний і дикий, але в почуттях щедрий і постійний! Зрозумійте, мила Анно: ті слова, які мають пролунати, капаряться і вмирають від непотрібності, й тільки тому, що ви, давно мені пробачивши, з помсти чи лукавства оминаєте мою келію!

— Геть з дороги! — твердо сказала Енн, прямуючи на кухню. — Поправ краватку і заткнися. Допомагатимеш мені.

— Що би не діялося довкола, жіночі звички постійні, — відзначив Богун. І поспішно додав: — На ознаменування неминучого примирення красно прошу покуштувати що бог послав! Я вже й розклав усе. Поглянь-но оком віщим, непідкупним!

Почувши це, Анна різко обернулася і — завмерла на мить, вишукуючи щось у погляді Богуна. Потім, заспокоївшись, заявила:

— Чудово, любий. Я вражена: всі хлопи — виняткові паскуди! Варто дружині і виїхати, і в них починає домінувати головна риса.

— Яка риса? — добродушно запитав Богун.

— Паскудність. Наче діти малі! — вона досконало володіла жіночою логікою. — Доводиться заступати на чергування і бавити їх.

— Навіщо — бавити? Ми люди дорослі, вмілі. Буде в нас людно, гамірно. Запізнюються вони, щоправда. Порядна людина не може не запізнюватися… — підійшовши впритул, він обхопив руками її обличчя. Закинув, поцілував.

— Помада! — зойкнула вона, вивільняючись. — Ну, нарешті… Я думала, ти не радий!

Невдовзі було тут людно, гамірно і гарно.

Анна сказала, що допоможе з посудом. Вони залишилися удвох. Тихо снували над мийкою метелики. Обидві стрілки на годиннику дивилися в зеніт. Зірки пливли повз хмари, як нічні кораблики в темному океані. Під вікном старанно виконували сороміцьку пісню у три голоси. Він спробував було відкрутити голову захованій пляшці, але Енн зупинила його. Сказала:

— Мій чомусь не дзвонить. Загуляв, закрутив, зашкалив!

— П’є? — здивувався Богун.

— Нє-а… Спить і вві сні самоутверджується, — загадково відповіла вона. — Всесвітами своєї душі блукає.

— З молодичкою вилицюватою?

— Якби ж то! — вона пройшлася помешканням, зазирнула до спальні, відстебнула телефонну пряжку від лінії. — Ні, він на іншому схиблений. Навколо хлопи як хлопи. У дім несуть, горілку дудлять, футбол-хокей дивляться. А цей — власні сни в комп’ютер пхає. Датчики, шолом, псі-інтерфейс… Та кому вони потрібні, сни божевільні? Я, каже, не ледар, я хакер ментальних полів… Дурник…

Богун насторожився.

— Він що, воював десь?

— Та де там! На голову він слабує… Та й не знаю я про нього нічого. У те, що не ледар, вірю: на хліб нам вистачає; а ще — дзвінки постійні, відлучки, таємні зустрічі, — може, діловий він? Бойовик наркомафії… — вона засміялася. — Дурниці, дурниці і ще раз дурниці! Він такий правильний, величезний, на вигляд — сильний і надійний, але — блаженний… не знаю, чим він там займається у вільний від сну час, тільки іноді боюся за нього. Не справ його боюся, — похопилася Анна, — він нічого такого просто не здатен учинити; тільки всі ці дивацтва… ненормальність… ти май на увазі, я на одного тебе маю надію, якщо раптом щось трапиться. Він не зіпсований, він під чиїмось впливом, він жалюгідний і безсилий.

— Добре! Врахую, — похмуро пообіцяв Богун. — Любиш ти його!

— Я багатьох люблю, — сумно сказала Анна. — Але живу я з ним. І якщо піду від нього, то не тому, що раптом узяла і розлюбила. Я так не вмію.

— У наш час усі жалюгідні, усі під впливом. І я не виняток! — ревниво повідомив Богун. — Зі мною теж буває. Знаєш, як у дурному фільмі: усе раптом міняється, іншим стає, незвичним. Люди — у масках, речі — як привиди, скрізь — подвійне дно.

Вона підозріливо примружилася.

— Ото й мій про те ж! Маски, коріння в глибині, друге дно… личинки,